Маргарет Мадзантини - Не йди

Її очі сяяли, сльоза збігала по щоці поряд із келихом, відблиски свічі були такими ж яскравими, як і Ельзині почуття. Перші слова, які мені прошепотіли про тебе, Анджело, я вислухав без радості, зі спаленілою глоткою.

– Обійми мене.

Я обійняв її, шукаючи спокій, прихований у її волоссі.

Що мені з нею робити? Вітер несе геть усе те, чого я начебто хотів. Я бідолаха, яким грається життя.

Я випиваю віскі, вітер стихає і дає мені можливість дійти до дивана й сісти. Ельза скидає туфлі й примощується на іншому краю дивана, підкладаючи собі під спину подушку. Диск дограв до кінця, але вона поставила його ще раз, і тепер музика дощу, яку вона вибрала, тому що вагітна, грає знову. Руками поправляє волосся, час від часу щось каже, але я вслуховуюсь передусім у довгі паузи між її фразами. Ельза не відриває від мене погляду; я брудний, навіть голову не помив, але вона дивиться на мене, немов на якесь диво. Я її запліднив, виявився здібним змінити її плани, і це повинно здаватися їй дивом. Вона розмірковує над нашим майбутнім, якими ми будемо мамою і татом. Своїми мрійливими очима вона повертає мене з небес до земного життя, яке вона мені приготувала. І ти, Анджело, уже тут, між нами. Чи ти б вибрала мене своїм татом, якби знала, з якими почуттями я тебе сприймав? Не думаю. Я не думаю, що заслуговував на тебе. Ти була вже тут, комашка, що залізла в черево твоєї мами, а я не вшанував тебе доброю думкою, не думай, що я про це забув. Ти з’явилася в цьому домі в той самий вечір, коли я вирішив покинути його, і докорінно змінила мою долю. Про тебе, моя безвинна комахо, я не думав зовсім. Про тебе, яка загубилася в колотнечі цих дорослих сердець, що ані в чому не були впевнені й не знали, хто вони, чого хочуть і куди йтимуть.

Ада вийшла з операційної, дві санітарки вибігли за нею. Вони відчинили шафу з інструментами, я почув, як у ній завібрувала шибка у дверцятах. Я піднімаюсь, немов робот.

– Ну, що там із нею?

Ада, біла немов молоко, підходить до мене.

– Потрібно ввести їй адреналін, проблема з вентиляцією легенів, падає кров’яний тиск.

– Скільки?

– Сорок.

– Кровотеча не припинилася.

У неї не обличчі лише благання.

Я підходжу до оглядового віконця. Я добре знаю ці екстремальні моменти. Коли панує тиша, коли люди стають тінями, що, як хвилі, рухаються разом. Вони намагаються щось зробити, а потім відходять від операційного стола… Вдивляються в монітор, очікуючи сигналу, рисочки, яка знову з’явиться. Вони відходять, неначе леденіють від того, що відбувається, стають нерухомими на цій землі, що не належить нікому, де життя зупиняється, а смерть ще не прийшла. Коли безсилими стають руки й погляди, коли ти відчуваєш, що нічого зробити не можеш, і цей катафалк із зеленим лахміттям демонструє своє жорстоке обличчя: під саваном з операційних полотнищ лежить людина, яка відходить. Я чую сигнал монітора. Тиск падає.

Альфредо репетує:

– Бігом! Зупинка серця! – Маска зісковзує у нього з рота.

Я підбігаю до тебе, до твого серця. Мої батьківські долоні вже в тебе на грудях, сильно штовхаю раз, другий. Ти відчуваєш жах моїх долонь, Анджело, скажи мені, що вони ще чогось варті. Допоможи мені, моя смілива донечко, і пробач, якщо я залишу на тобі пару синців. Навкруги повна тиша. Ми, німі, метушимося, немов риби без зябер в акваріумі. Чути лише, як я руками намагаюся запустити тобі серце, як у мене всередині стогне надія. Де ти? Ширяєш наді мною, дивишся на мене зверху, над цією купкою тіней в халатах, і, можливо, тобі мене шкода. Але ні. Я тебе не відпущу. Навіть не сподівайся. З кожним поштовхом я повертаю тебе до життя, по дрібці. Твої ноги, що звісилися з ліжка, твою спину, що згорбилася над зошитом, тебе, що їси хлібець, тебе, що співаєш, твою чайну чашку, твою долоню на дверній ручці. Я не відпущу тебе. Я пообіцяв це твоїй мамі. Вона вже вилетіла з Гітроу. Перед тим, як заходити в літак, вона знову зателефонувала мені:

– Прошу тебе, Тімо, урятуй її… – голосила вона в слухавку.

Вона не знає, що для хірурга любов протипоказана. Вона нічого не знає про моє ремесло. Її жахає думка, що я пещу вас тими ж самими руками, якими ріжу пацієнтів. І все ж я бачив дивні речі під своїми руками, руками кривавого годинникаря, відчуваючи подих, що йшов не від плоті, і як життя боролося з несподіваною стійкістю, неначе отримувало від когось допомогу, не від мене чи інструментів, це життя просило продовження, і на моїх недовірливих очах воно його отримувало. Зараз, Анджело, перед тобою така ж таємниця, яку люди називають світлом. Благаю тебе, попроси Господа, щоб він залишив тебе в цих жалюгідних земних сутінках, у яких живу я з твоєю мамою.