Маргарет Мадзантини - Не йди

– Я закохався.

Манліо гасить недокурок об свій черевик:

– Полетимо наступним літаком?

Я припаркував автомобіль, забрав сумку з сидіння й попрямував до лікарні. Раптом з’являється Італія, вона стоїть просто переді мною. Кладе мені на руку свою долоню, намагаючись намацати моє тіло під тканиною піджака. Вона не так мене здивувала, як налякала. Вона дуже схудла, обличчя без макіяжу. Навіть не прикрила своє чоло чубчиком, тож її велике й важке чоло так і тисне на очі. Я озираюсь і, роблячи це, розумію, що захищаюся від неї, від того тягаря, що вона тепер носить.

– Ходімо.

Я переходжу через дорогу, не торкаючись до неї. Вона йде слідом за мною, понуривши голову, тримаючи руки в кишенях свого поношеного жакета. Поряд із нею гальмує якась машина, проте вона навіть не звертає на це уваги, дивлячись лише, як я квапливо йду. Я віддаляюся від лікарні, немов злодій зі своєю здобиччю. Завертаю у провулок, до знайомої кав’ярні.

Вона й далі йде за мною гвинтовими сходами, що ведуть на другий поверх. У залі немає відвідувачів, але залишився запах сигарет. Вона сідає поряд зі мною. Дивиться на мене, потім відвертається, потім дивиться знову.

– Я чекала на тебе.

– Вибач мені.

– Я так на тебе чекала. Чому ти мені не подзвонив?

Я не відповідаю, я не знаю, що їй відповісти. Вона піднесла собі до обличчя долоню, лице в неї червоне, очі посіріли від сліз. У кінці зали стоїть акваріум. Здалека рибки виглядають мов конфеті.

– Ти передумав, правда?

У мене немає бажання розмовляти, не сьогодні, не зараз.

– Усе не так, як ти думаєш…

– А як? Скажи мені, як воно є?

У її погляді виклик, як і в цьому плачу, якому вона не дає виходу. Вона стиснула губи й весь час смикає свої манжети. Мене дратують її неспокійні руки й це обличчя, що весь час дивиться на мене. Мені треба було б розповісти їй про Ельзу, але сьогодні я не хочу цих емоційних зворушень. Мені не хочеться бути з нею, затиснутим цим столиком, тут мало світла, смердить тютюновим димом, а ще ці забуті світом рибки, немов конфеті, що залишилися після карнавалу. Раптом вона розплакалася, кинулася мені на шию з мокрими губами й носом.

– Не кидай мене…

Я гладжу її по щоці, але руки в мене тверді, мов клешні. Вона дихає мені в обличчя, цілує мене. Від неї йде якийсь дивний запах, пахне тирсою, блювотою. Я стримую її, стримую подалі від себе цей запах, від якого мене вже нудить.

– Скажи мені, що ти мене кохаєш.

– Ну, годі вже.

Але вона не контролює себе.

– Ні, не годі.

Вона совається по стільцю, рюмсає. Чути чиїсь кроки, хтось піднімається по сходах. Якийсь юнак підходить до дверей туалету, він, напевно, ішов у школу, за плечима в нього ранець. Італія повертається в його бік, дивиться на нього, вона трохи заспокоюється.

Я беру її за руку.

– Я маю тобі дещо сказати.

Вона вп’ялася в мене очима, її чоло стало білим мов крейда.

– Моя дружина, вона… зле себе почуває.

– А що з нею?

Скажи їй, Тімотео, скажи їй про це зараз, у її смердючий рот, у якому зібралася її злиденність. Скажи їй, що в тебе буде законнонароджена дитина, нащадок твого стерильного й монотонного життя. Скажи їй, що вона мусить зробити аборт, бо зараз підходящий момент, зараз, коли вона тебе жахає, коли ти думаєш: ну що за мати може вийти з жінки, що перебуває в такому відчаї?

– Я не знаю… – кажу їй і відхиляю своє тіло, разом зі своєю підлотою.

– Ти, лікар, і не знаєш, що з твоєю дружиною?

Юнак вийшов із туалету, ми дивимося, як він виходить звідти, він теж дивиться на нас. У нього чорні очі й ледь помітна борідка. Він проходить повз акваріум і спускається гвинтовими сходами.

– Я піду в туалет.

Вона цокотить по кахляній підлозі, але зненацька розбігається й кидається головою об стіну, та з такою силою, що аж загуло. Я підхопився та підбіг до неї:

– Ну, що ти робиш?

Вона сміється й відсторонюється від мене, такий сміх лякає мене більше, ніж будь-який плач.

– Час від часу мені потрібно так стукатися.

Ми виходимо на вулицю, не поспішаємо.

– Голова болить?

Вона десь у своїх думках, дивиться на людей, які йдуть їй назустріч.

– Я посаджу тебе в таксі.

Але вона сідає в перший же автобус, що під’їжджає до зупинки.

Я повертаюся в лікарню. Я думаю лише про самого себе. Відмовитися від неї було б сьогодні найлегшим, що можна зробити. І навіть під час операції, коли мої руки тримають чиюсь печінку, вона стоїть у мене перед очима, як неприємна згадка. Мені здається, що вона стукає у двері моєї квартири, удаючи якогось представника або злодюжку, які проникають у під’їзд, скориставшись неуважністю консьєржів. Очі в неї похмурі, вона тисне на кнопку дзвінка, а сама тремтить, і ті ж очі раптом світлішають, коли вона бачить Ельзу й проситься увійти. А Ельза заспана, на ній нічна сорочка кольору екрю, під цією шовковою тканиною можна побачити голе й розімліле тіло. Сама Італія маленька, під пахвами в неї струмиться піт, вона спітніла в автобусі, усю ніч пітніла, упала вві сні. Вона дивиться на мою квартиру, на книги, на фотографії, на Ельзині тугі груди, які ще не втратили засмаги. Думає про два свої порожні млинці, що теліпаються в неї над ребрами, і про серце, що б’ється під ними. На ній її кумедна спідниця з еластичним поясом, що брижиться на стегнах. Ельза їй посміхається. Вона солідарна з представницями своєї статі, навіть якщо вони виглядають скромніше, дотримується сучасних поглядів, згідно з якими поблажливість повинна бути рисою кожного. А от Італія ні, у її череві дитина, під цією базарною спідницею, вона не поблажлива.