Маргарет Мадзантини - Не йди

– Добре, здається, уже нічого не бракує.

Вона ніби розгубилася на хвилинку від того, що ми йшли до каси з усім цим крамом для тебе, якої ще не було, ти ще носила водяне вбрання. Божевілля закупів захопило завжди розсудливу Ельзу, і вона мимохідь зауважила:

– Це лише найнеобхідніший мінімум.

У касі дівчинка в червоному капелюшку всміхнулася й подарувала мені повітряну кульку. Обвішані покупками, ми забрали Ельзину парасольку з підставки перед дверима й вийшли на вулицю. Там було чути шум від транспорту й дощу, що вкривав своїми краплями хідник і автомобілі, які стояли перед світлофором, чекаючи на сигнал. Я попросив продавчиню викликати нам таксі, і тепер ми очікували його під вигнутим полотняним навісом, на якому вода ненадовго затримувалася, перш ніж впасти на хідник. Навколо нас були інші люди, які теж ховалися від дощу, що раптом перетворився на зливу. Зовсім поряд з моєю ногою стікала вода з парасольки якоїсь замріяної синьйори. Я зосереджено дивився на дорогу, вдивлявся в розпливчасті червоні й жовті вогники, що наближалися до мене, а потім зникали в насиченому дощем повітрі в кінці вулиці. Я шукав підсвічені «шашечки» таксі. Усі торбинки я тримав в одній руці, а в другій цю смішну кульку, якої мені так і не вдалося здихатися.

Нарешті з’являється таксі в супроводі колони інших автомобілів і повільно наближається до нас. Я повертаю голову до Ельзи, яка зовсім ні про що не думає, стоячи поряд зі мною.

– А ось і таксі.

Я завмираю. Повертаюся трішки назад, і замулений зливою мій погляд щось спіймав вдалині серед автомобілів на дорозі: якусь тінь, що ковзнула в моєму полі зору на якусь мить. Насправді я нічого не побачив, тільки якусь постать у воді. Та я одразу ж зрозумів. Щось похолонуло всередині й немов стиснуло горло. Італія тут, стоїть не рухаючись під дощем. Дивиться в нашому напрямку. Можливо, вона побачила, як ми виходимо з магазину… Ідучи, ми сміялися з цієї кульки і з тієї касирки з надто різкими рухами.

– От сучка, – прошепотіла мені Ельза на вушко, – вона подумала, що з таким животом я вже ні на що не здатна.

Я засміявся й підсковзнувся на хіднику. Підхоплюючи мене, Ельза трохи втратила рівновагу, і ми ледь не впали разом. Тоді вже засміялися разом, щасливі й смішні, під цією зливою, що поливала нас як із відра. Італія дивиться на Ельзу, яка стоїть поряд зі мною з величезним животом під пальтом. У мене в руці червона кулька, я опускаю її, бо тепер мені соромно, і намагаюся тілом затулити Ельзу. Я затуляю її від цих завмерлих очей, що дивляться на нас з відстані кількох метрів. Я не бачу, як виглядає Італія, світло від вітрини б’є їй у спину, а обличчя залишається в тіні. Тепер у неї немає жовтого волосся. Проте я знаю, що це вона, і що вона нас бачила. І я вже більше не знаю, де я сам. Навколо мене є лише тіні і спалахи. Я з нею сам на сам у шумі цього дощу. Вона стоїть без парасолі, здерев’яніла, немов стовбур, у жакетику з цупкої вовни. Ноги в неї відкриті. Піднімаю руку, і водний струмінь, що збігає з навісу, затікає прямо в рукав мого плаща. Я кажу їй, щоб вона на мене зачекала, я кажу їй, щоб вона не йшла.

Таксі зупинилося просто перед нами, Ельза сіла, прикриваючи голову складеною парасолькою. Я бачу її плечі під пальтом, що зникають за дверцятами. Я знов обертаюся, щоб подивитися на Італію, вона вже йде від нас. Я все дивлюся на її постать, що перетинає вулицю між машинами, які ледве рухаються. Я нахиляюся до ще відчинених дверцят. Ельза дивиться на мене знизу, вона не розуміє, чого я чекаю.

– Побачимося вдома.

– Що таке? Ти не їдеш?

– Я забув кредитку…

– Ну, то я зачекаю.

Машини, що стоять позаду, починають сигналити.

– Ні, їдь. Я трішки пройдуся.

– Тоді візьми хоча б парасольку.

Я бачу повернуте в мій бік обличчя Ельзи. Таксі від’їжджає. Я перетинаю вулицю, в одній руці в мене залишилася торбинка з купою речей для немовляти, а в другій тримаю кульку від касирки та Ельзину парасольку, яку так і не розкривав, бо не маю наміру ховатися від дощу. Я роззираюся в один бік, другий, Італії немає. Я заглядаю в переповнений бар, де люди перечікують негоду. Там пахне мокрим деревом і кетчупом, але Італії немає. Я вже й не знаю, де її шукати, але я продовжую бігти далі, завертаю на першу ж вулицю, яка швидко закінчується й переходить у провулок, він вузький і темний, дощ там не такий сильний. Я її бачу. Ось вона сидить на сходинках перед під’їздом, притулившись спиною до його дверей. Вона не чує, як я йду, бо шум дощу перебиває шум моїх кроків. Вона мене не бачить, бо охопила голову долонями. Я дивлюся на лінію її голої потилиці. У неї немає більше її солом’яного волосся, воно тепер коротке, темне, приклеїлося до шкіри, немов блискуча панчоха. Я кладу свою руку на неї, на цю надто малесеньку голівку, на це мокре волосся. Вона різко піднімає голову, її шия, спина здригнулися, неначе від удару нагайки. Вона не очікувала мене. Обличчя в неї немов мокра маска, зуби цокотять під стиснутими губами. Я слухаю цей несамовитий стукіт зубів, який Італія не в змозі припинити. Я стою просто перед нею, майже торкаючись її. Мокрий плащ тисне мені на плечі, вода затікає по шиї й біжить між теплим тілом та одягом. Я біг і тому засапався, а тим часом дощ барабанить мені по обличчю. У руці в мене все та ж червона кулька. Немов нічого не відбувається, вона сидить, уся промокла, розставивши білі ноги в коротких чоботах, які блищать від струменів води. Як це жорстоко зустріти її і як це добре. Вона, здається, помолодшала. Схожа на хвору дівчинку. Схожа на святу. Вода розмиває її обриси. Від неї залишаються тільки очі. Дві сяючі калабані, які пильно дивляться на мене, а чорний макіяж збігає по її щоках, неначе мокра сажа. Сидить собі сама зі своїми кістками, своїми очима. Це – вона, мій зниклий песик.