Галина Тарасюк: Покоївка

Прибравши на веранді, Віорелія Віорелівна пішла на кухню. У дверях зіткнулась із Жоржеттою. З виразу обличчя тої зрозуміла, що покоївка все чула. От і добре. Не треба буде пояснювати чи виправдовуватися. Слово чоловіка для неї закон. І це всі знають. Отож Віорелія Віорелівна з легким серцем сказала наїжаченій прислузі:

– Мені прикро, Жето, але ти сама чула, що сказав Тодор Йонович. Тож можеш бути вільна. Хоч постривай, я тобі заплачу…

– Пані, — неждано для Віоріки в голосі Жоржетти забриніли сльози, — ради Бога, не проганяйте мене! Я нічого поганого не зробила! І не зроблю. Не слухайте його… ну, чоловіка свого. Дозвольте мені залишитись хоч на трохи… Мені так потрібні гроші… А роботи не знайти, ви ж знаєте… Люба пані, прошу вас… І не бійтесь чоловіка: я не буду йому на очі попадатись… А сьогодні… він на ніч все одно не приїде…

– А ти звідки знаєш? — сторопіла просто-таки Віорелія Віорелівна.

– Знаю, я все знаю. Всі знають… Не я, а він вам добра не хоче. Він нікому добра не хоче… І ви в цьому переконаєтесь, тільки, ради Бога, дозвольте мені зостатись. Ненадовго. На тиждень. Хочете, Міля за мене поручиться? Будь ласка, залиште мене, і ви не пожалкуєте.

– Що ти ліпиш, дівчино?! Що ти мене залякуєш? Тобі сказано йти — іди. Я заплачу тобі за місяць наперед, тільки йди.

– Я не можу, — вперлась Жоржетта. — Не можу піти, бо цієї ночі вас… мають убити.

– Що-о-о? Що ти сказала? — побіліла Віорелія Віорелівна.

– А те, що чуєте. І має це зробити ваш чоловік.

– Але ж допіру ти сказала, що він не прийде на ніч…

– На ніч не прийде, а вбивати прийде, — товкла й далі покоївка.

– Ти брешеш! Геть з мого дому!

– Добре! Я піду, а ви… здих… вмирайте, коли не вірите!

І Жоржетта як фурія вискочила на подвір'я і хряснула хвірткою.

А перед Віорелією Віорелівною пустелею Сахарою розкинувся безконечний день, зіпсований приїздом чоловіка, а тепер ще й поганим карканням чорнодзьобої покоївки. Вона відгонила навіть спомин про розмову з прислугою, але слова тої про… страшно подумати… про те, що її сьогодні збирається вбити власний чоловік, осиним роєм точили мозок, страх холодним вужем підповзав до серця, обмотувався круг нього і тиснув, тиснув… Дім лякав розмірами і пусткою. Здавалося, в кожнім кутку причаїлось щось лихе і недобре.

Пробувала додзвонитись до дочки, але вдома її не було, а на службі сказали, що вони сім'єю поїхали не то до моря, не то в гори на тиждень. Якщо діти поїхали, то куди ж тоді її відправляє Тодор? «Не сьогодні-завтра»… Може, ця Жоржетта і правду каже? Чому ж вона не запитала дівку, звідки та все знає? І що тепер робити і куди дітися? Кого покликати на поміч? Незручно навіть комусь розказати… Всі, хто знає Тодора Йоновича, подумають, що вона збожеволіла… Або з жиру біситься. Зараз така біда всім, а вона… в розкошах купається, як сир у маслі, і шукає собі на… одне місце пригод.

І тут Віоріка згадала про Мілю! Добру, вірну Мілю! Єдину її порадницю і розрадницю… От до кого вона піде за радою! А заодно і про Жоржетту тій розкаже, і порадиться, як їм з нею бути. Певно, сама Міля не відає, який прикрий, норовистий характер у її непоти! Але де її шукати, ту Мілю? Як на зло, вона не знає адреси Мілиної сестри. Ніколи не цікавилась… Правда, Міля якось сказала, нібито хата їхня на тій околиці, що зветься Острицею, аж десь під Синявським лісом. Не Нью-Йорк же ж та Остриця, там люди мусять знати одне одного. Тож підкажуть…

Попервах Віорелія Віорелівна збиралася піти в центр, на стоянку таксі, і поїхати на ту Острицю машиною. Але… Боже, ще ж тільки десята година ранку! До вечора як до Єрусалиму… Якось же ж цей довжелезний день треба скоротати! От якраз півдня вона піхотою до Остриці добиратиметься, а півдня — назад… А там, вночі, як вже Бог дасть…

З цими думками й вирушила. Райцентр в таку пору був майже безлюдний, окрім базару, та й то було там більше продавців, ніж покупців. Все населення розійшлось по роботах та по городах. Одній нардеповій жінці, мільйонерші Чепражисі, скажуть, нічим зайнятися, от і гуляє з самісінького раночку. Якби ж то вони знали!.. Але… чуже життя — темний ліс! Як і душа! Якби хтось зараз заглянув у душу цій пишній та гордій багачці, то вжахнувся б і ніколи в житті нікому більше не завидував би… Надто заможним і з виду безпечним.

Проходячи повз управу міліції, Віорелія Віорелівна аж зупинилась. Може, зайти? Все розказати начальнику? Він чоловік тямущий, Тодора добре знає, чарку з ним не раз пив у них дома… Але це ж буде схоже на те, нібито вона доносить на власного чоловіка, послухавшись зовсім невідомої, чужої людини! Та бодай би статечної, а це — якоїсь приблудної дівки! Якщо ж це брехня (а воно на те й виглядає), то як вона потім дивитиметься в очі Тодорові? Дітям? Людям?! Господи, можна вдуріти!