– Пробач… Я на хвильку… Не забувай мене… Приходь… — І, натикаючись на одвірки, двері, вона вийшла з хати і пішла не оглядаючись, розчавлена чужим горем, присоромлена власним пустопорожнім безтурботним існуванням.
З тупою байдужістю і готовністю на все чекала Віорелія Віорелівна ночі. Якщо вона заслужила в Бога таку страшну смерть, най станеться, думала смиренно. Видно, вона в Бога велика грішниця, хоч і не здогадувалась про це. Певно, так воно і є, інакше навіщо було їй сьогодні пертися в таку даль, шукати Мілю? Це Бог, це Він хотів їй показати, яка вона глуха, безсердечна, заплила лоєм черства тварина. Поряд! Зовсім поряд пропадає людина, яка віддала їй, Тодору, їхнім дітям все своє життя, молодістю пожертвувала, красою, щастям жіночим і материнським, а вони?.. Скориставши її, викинули майже під пліт голу й босу! Якби вона мала якусь службу, то хоч пенсію заробила б. А так… мінімальні копійки, за які ні жити, ні вмерти… А вони з Тодором від сала і… гріхів у шкуру не потовпляться…
Та хоч і готова була Віорелія на розплату, але страх брав своє. Уявляла коло серця холодне лезо ножа (чомусь лише в такому кривавому образі бачила грядущу свою смерть) і душа вискакувала з грудей. Як несамовита ходила по хаті, все перевіряла, чи надійні замки, чи зачинені щільно всі двері і вікна. А потім забарикадувала їх порожніми відрами і каструлями — щоб чути було, коли вбивця в хату лізтиме. На ліжку у спальні вимостила під ковдрою горбик з подушок, зверху поклала стару доччину ляльку, накрила ковдрою, залишивши на подушці кучерик лляного, як і в неї, волосся, аби думали, що то вона спить, а сама вирішила коротати ніч у спальні Даника, закладеній старими меблями, які все не могла зібратись викинути або хоча б віддати Мілиній сестрі.
Від згадки про Мілю знову стало прикро і гірко. Боже, там, в тій халупі, тій хижі, стільця нема, стіл на трьох ногах, ліжко не ліжко, а в неї дім завалений добротними нікому не потрібними меблями! Чого ж їй, добрій, такій милосердній Віоріці, та раніше не піти було та не подивитись, як там бідує та сестриця Мілина?.. Ой Боже, Боже, ой гріхи наші тяжкі!
Коли стемніло, вимостила з подушок кубельце за шафою в кутку, забарикадувала підступи столами, стільцями та трюмо. Дверей не замикала, щоб не викликати підозру вбивці, звісно, якщо ним буде… Тодор, який знає, що Даникова кімната ніколи не зачиняється. А добратись до неї за шафу буде не просто, і, доки вбивця розгрібатиме меблеві завали, вона встигне вискочити у вікно, під яким загодя кинула пару коців торішнього сіна.
«Хоч і готова на смерть, а за життя чіпляєшся,» — думала про себе з гіркою іронією. Трусячись тихенько за шафою, мов миша-полівка в скирті, незчулася, як втома зморила. Пробудилась від… присутності у домі його, вбивці! Він був тут! Зовсім поряд. Тихо ступав по килиму, добре орієнтуючись у темряві. Двері її спальні ледь чутно скрипнули, скрикнула «мама!» прохромлена ножем стара доччина лялька. Швидкі нервові і вже необережні кроки наближались до дверей Даникової кімнати, вона похолола і почала читати «Отче наш». Убивця шарпнув за клямку, двері тихо прочинилися і Віорелія почула його збуджене голосне дихання… В цю мить внизу хтось загрюкав щосили у браму, завалували сусідські собаки. І кроки, що було завмерли на порозі кімнати, прогупотіли і стихли в напрямку сходів. По їх важкій розмашистості Віорелія зрозуміла, що вони належать… чоловікові… якомусь чоловікові… Грюкіт у ворота повторився. Далі стало тихо, як у вусі. І моторошно, як на цвинтарі.
Вранці Жоржетта знайшла Віорелію Віорелівну за шафою напівживою від страху. Побачивши служницю, Віоріка зовсім ошаліла і хрипіла, тикаючи наперед себе кухонним ножем. Нарешті, зрозумівши, що день білий і небезпека минула, хазяйка з допомогою покоївки вибралась зі схованки.
– Як ви тільки в ту щілину забились? –дивувалась Жоржетта, вхекавшись розбирати барикаду зі стільців, столів, тумбочок і дзеркал: — Недарма кажуть, що страх і слона зажене в мишачу нірку.
Віорелії було не до жартів: вона хотіла переконатись, був то сон чи… Спотикаючись на ватних ногах, побрела у спальню. І те, що побачила: зім'яту, розметену постелю, прохромлену ножем ляльку на підлозі, — повергло її знову в безодню страху. Вона кинулася бігти — геть, геть з цього дому! — і, певно, розбилася б, зірвавшись зі східців, але покоївка вчасно підхопила її, приказуючи:
– Е ні, вбиватись самій не треба, ми ще вбивця не покараний…
Читать дальше