Галина Тарасюк - Покоївка

– Видно, що мало… — подумала вголос молодша. — Є такі люди, що їм мало однієї жінки, однієї машини, однієї квартири, одного мільйона… Мабуть, і смерті однієї замало…

– Воно то так, але щось не віриться, щоб виною катастрофи була дружина… Вперше чую, аби на старість доходили такого краю… Але чого в житті не буває…

– Боже, як нудно… — Раптом позіхнула молодша. — Нудно і бридко… Між іншим, ваша правда, його вбила не дружина, а … дочка. Отак!

– Рідна?!

– Позашлюбна. За що? Хтозна… Може, за те, що звів її маму, котра робила в нього покоївкою і так його кохала, так вірно служила, що про нагуляну з ним дочку йому не призналась, аби… не вигнав з хати… Але, я думаю, він все добре знав… Не такий він чоловік був, щоб від нього могло щось втаїтись чи сховатись… Просто, він ту жінку мав за тварину, за чорну рабиню, зрештою, як усіх людей… А може, тій дочці гірко було, що ламаного гроша ніколи не дав, що росла, мов той лопух при дорозі, котрого лиш лінивий не топче? А може, тому, що, коли вона виросла і теж улаштувалась до нього покоївкою, він… хотів її… збезчестити, а потім побив і викинув, як погане щеня, голу на сніг-г-х? — Останнє слово прозвучало як схлип.

– Боже, яке… страховисько! — вжахнулась старша. — Невже таке буває?! Боже, невже таке буває?!

– Буває ще й не таке, — гірко всміхнувшись, молодша продовжувала. — А може, тому, що всі свої гроші і маєтки він хотів заповісти молодій коханці, подрузі тої ж таки позашлюбної дочки?.. Хтозна, що там між ними було?.. Кажуть, простити можна все, лиш не довічне приречення на злидні і упослідження сирітством… і не ким-небудь, а рідними людьми… А може, то був просто самозахист — те вбивство?.. Просто, вона захищалася… від таких батьків і всього свого життя паскудного… Та що гадати! Смерті без причини не буває. Помсти — теж. Тільки от кому від того легше?..

– Ви так говорите, ніби все те… бачили? — здивувалася старша.

– Неважко уявити… Зате важко уявити, як після того, що сталося, їй жити, тій дочці? Бо від того, що сталося, не втечеш ні за які кордони… Не хотіла б я опинитись на її місці… Ні за які гроші не хотіла б…

– То правда, — погодилася старша, — хай Бог милує від такого! Але, що поробиш, світ страшний, і на віку — як на довгій ниві… таке може приключитися, що й у страшному сні не присниться…

І, печально зітхнувши, жінки розійшлись по своїх купе: потяг наближався до кордону і треба було готуватись до перевірки паспортів.

2002 р. Чернівці — Бухарест — Київ.

–

Примітки автора:

Домнул — пан, господар (рум.)

Домна — пані (рум.)

Непота — племінниця (рум.)

Ґата — все, досить (рум.)

Матуша — тітка (рум.)

Пурис — велике цабе (діал.)

Шпарґат — плита (діал.)

Пацє — порося (діал.)

Верета — ряднина (діал.)

Банувати — тужити (діал.)

Слатина — солоне мінеральне джерело (діал.)

За поману — на Боже, милостиня (діал.)

Фаца — обличчя (рум.)

– КІНЕЦЬ –

У *.txt форматував Віталій Стопчанський

Файл взято з е-бібліотеки «Чтиво»:

www.chtyvo.org.ua

1 Домнул — пан, господар (рум.)

2 Домна — пані (рум.)

3 Непота — племінниця (рум.)

4 Ґата — все, досить (рум.)

5 Матуша — тітка (рум.)

6 Пурис — велике цабе (діал.)

7 Шпарґат — плита (діал.)

8 Пацє — порося (діал.)

9 Верета — ряднина (діал.)

10 Банувати — тужити (діал.)

11 Слатина — солоне мінеральне джерело (діал.)

12 За поману — на Боже, милостиня (діал.)

13 Фаца — обличчя (рум.)