Галина Тарасюк - Покоївка

– Він весь посинів, ніби його отруїли трутою для пацюків. Але чого голова пробита і… кров? Тепер вам, пані, ніхто не повірить, що він вмер від інфаркту чи інсульту. Я знаю цю судову медекспертизу. Я там місяців три санітаркою працювала. Ледь не зваріювала серед тих жмуриків. Ви не уявляєте, як мруть люди! Як мухи. Коли спека — одні жертви автокатастроф. Відкриття купального сезону — потопельники. Починаються осінні дощі — самогубці, переважно вішальники… Всі як один — депресивні інтелігенти. Крутих бачила лиш прострелених… А щоб задушених целофановим мішком чи вбитих власною дружиною — таке бачу вперше!

– Замовкни, замовкни! — забилась в істериці Віорелія Віорелівна. — Як ти можеш — він же… мертвий! Боже, він мертвий! Що буде? Що мені діти скажуть? Що? Що мені робити? Боже, що мені робити?! Що дітям казати?!

– Кажу вам, не валуйте! І запам'ятайте: всім — і дітям, і сусідам, і на суді, якщо, звичайно, до цього дійде, кажіть, що ви — оборонялись. Він на вас напав, хотів убити, а ви захищались, ось цією палкою. Зветься — бита. І тоді — вам нічого не буде. Анічогісінько. Бо ви — жертва… Вас виправдають. Бо ви, захищаючись, покарали зло — от і все.

– Що ти верзеш?! Який суд?! Ти його вбила, а я маю… а мене мають… Ти… Ти… катюго! — нарешті до Віорелії дійшов зміст Жоржеттиних слів.

– Не кричіть на мене! — Зло зблиснула очима покоївка. — Мене тут не було і нема. І ніхто мене тут ніколи не бачив. Чуєте? Так що мовчіть і слухайте. Викликати «швидку» не раджу. Вас запідозрять і зразу ж посадять. А вам того треба? Думаю, що ні. Отож хай пропадає безвісти.

– Але ж… Стефа… люди… Боже, помилуй! Спаси! — несамовитіла Віорелія.

– Стара вусата Стефа? Та вона не пам'ятає, що з нею хвилину тому було. Тим більше коли це таке бувало, щоб він, оцей, що розвалився тут, — знущалася Жоржетта, — до вас з першого поклику їхав?! Може, до когось іншого і біг, лиш не до вас. І Стефа це теж знає. І взагалі, пішла вона до біса, стара шмата, як вона мені обридла! А ви, пані, давайте вставайте та ходімте чоловічка вашого запорпаємо, доки я ще тут. Бо піду! От чесне слово, що піду. І залишу вас наодинці з дорогим трупом. Ще й міліцію викличу, щоб в тюрягу вас запроторила. То як, встаєте? Прекрасно. Тоді ходімо.

– Куди? Куди мені йти? — хлипала Віорелія, блудячи по кімнаті божевільним поглядом.

– Ого, так у вас, пані, схоже, дах їде з переляку? Це мені не подобається… Чуєте? Перестаньте ревіти! Він вартий того, що сталося! Байдуже, вбили його ви, чи сам умер.

– Я… вбила?! Я — вбила?! Боже! Я?!— знову впала в транс Віорелія, до якої нарешті дійшов весь жах сподіяного.

– А хто? Хто підсипав йому снодійного в печеню, бо вже не годен був терпіти знущання? Хто підкупив покоївку, дурну, наївну дівку, щоб та помагала душити? А коли придушити не вийшло, спокійнісінько бебехнув по голові чоловіковій битою для гольфа, яку він щойно із самої Франції привіз для своєї полюбовниці і ще навіть не встиг з машини вийняти?.. Хто? Чи не розлючена стара дружина, яку він збирався залишити голою-босою? Бо, на жаль, прибрати її тихо з дороги або просто зарізати не пощастило… Га? Хто? Але, пані, з мене доста! Бо я тепер теж пані. Тепер я теж — багата. А чого це ви так дивитесь на мене? Ви ж зараз самі, дорога моя вчителько, заплатите мені за мовчання як свідкові вашого злочину. Це — по-перше. А по-друге, відстібнете кругленьку суму за те, що зробила ваших дітей багатими спадкоємцями… Авжеж! І добре заплатите. Отими доларами, що у вас у сейфі, в тому самому, що в спальні, у стіні за картиною захований. Я, звісно, і без вас їх вигребла б, та ключика не маю… І не робіть таких здивованих очей. І не брешіть, бо мені нема що втрачати… давно нема що втрачати. З колиски. Отож, люба пані, діставайте ключик… А я за це допоможу ще й вам виплутатись із прикрої історії…

– Та я…Та ти що, клята дівко? Суко дика! Убивце!

– Ще одна образа — і я йду, — попередила холодно Жоржетта, — тож вставайте, діставайте гроші, та й запорпаємо притьмом вашого чоловіка, доки темно, десь на городі, під калиною, або ще ліпше… втопимо! Точно! Ми його втопимо! — І покоївка радісно заплескала в долоні, наводячи на Віорелію своїм сатанизмом тваринний жах. — Отож беріть за ноги, а я — за руки та й поїхали… А то скоро розвиднятися почне…

– Ні, я не можу… — жалібно заскиглила Віорелія Віорелівна, все ще сидячи в порозі: — Не мо-о-ожу…

– Уб'ю! — спокійно, але переконливо попередила покоївка, замахнувшись закривавленою битою: — Мені свідки непотрібні. Тим більше невдячні суки, яких я врятувала від смерті і злиднів, а вони мене за це збираються під трибунал підвести… Але, матушо, не вийде! Не на ту напоролись. Тож або вставайте, або… відлетить ваша душечка, Рито-Дрито, вслід за Тодоріковою…