Галина Тарасюк: Покоївка

Те, що було далі, залишилось в пам'яті Віорелії Віорелівни мішаниною з уривків страшних кошмарів. Мов з потойбіччя. І вона серед тих кошмарів, у тому пеклі пекельному щось робила, щось несла важке, страшну якусь ношу, кудись ішла, шпортаючись та падаючи під тягарем, а потім… потім — ніби поїхала…

Опівночі з воріт садиби Тодора Йоновича Чепраги виїхав його джип і помчав у напрямку річки, що огинала районне містечко з південного боку. За годину слідом за джипом, по-старечому чахкаючи, виповзла на вулицю ледь освітлена «дачія» і почухикала в протилежний бік, на далекі вогні обласного центру…

Позаяк вільний бізнесмен і недоторканний нардеп Тодор Йонович Чепрага не мав поганої звички посвячувати співробітників, колег і близьких у свої справи і плани на майбутнє, то спохопилися за ним нескоро. Як згодом виявилось, навіть найближча до покійного людина — його секретарка Стефа думала, що він десь є: або у Верховній Раді, або за кордоном. Підозру в міліції викликала конфіскована в ужгородських циган темно-синя «дачія», яку їм нібито, клялись цигани, віддала без документів, а тому за безцінь дружина буковинського циганського барона Марія, що навідувалась в Ужгород до своєї тітки по чоловікові. На цьому б розслідування, певно, і завершилося б, оскільки баронесу Марію тиждень тому з великим понтом поховали в розкішному саркофазі на новому цвинтарі в Чернівцях, якби темно-синю «дачію» не впізнав кум Тодора Йоновича — начальник районного відділу міліції Ілля Олар. Прояснити ситуацію з подарованою циганам машиною дружина Тодора Йоновича Віорелія Віорелівна не могла, оскільки, на думку сусідів, перебувала в даний час у дітей у Букурешті.

Інформація про те, що хазяйки давно немає вдома, змусила правоохоронні органи почати розслідування по факту пограбування будинку народного депутата України Тодора Чепраги. Коли після довгих вагань і пошуків самого Тодора Йоновича в присутності понятих міліція оглянула садибу і дім, «дачії» не знайшли, зате знайшли сліди крові на підлозі у кабінеті Тодора Йоновича. З огляду на свідчення Стефи і Сніжани, які згадали про телефонні дзвінки якоїсь божевільної, в пошуках пана Чепраги спочатку перекопали весь його сад і город, а далі почали скородити й річку. Через три дні джип з Тодором Йоновичем знайшли, але за добрих двадцять кілометрів від мосту, що викликало немале здивування, як така важка машина могла так далеко заплисти. Оскільки пані Чепрагової в тій «амфібії» не було, а були тільки сліди від її пальців на шиї чоловіка, то про її зникнення місцева міліція збиралась повідомити в Інтерпол. Але не повідомила, бо в області в цей час об'явився серійний вбивця-збоченець, який полював тільки на старих дружин бізнесменів, якщо зважити на те, що за останній тиждень щезли невідомо куди аж три найбагатші жони краю. Отож охоронці порядку всі сили кинули на пошуки озвірілого маніяка, першою жертвою якого, вірогідно, і стала тиха, безневинна Віорелія Віорелівна.

Міжнародний поїзд «Москва-Рим» безтурботно перетинав буйно-зелені Карпати. Біля вікна в коридорі майже порожнього вагона стояли дві жінки і сумно вдивлялися в миготливі гірські краєвиди з полонинами, лісами й перелісками.

– Перепрошую, ви далеко? — чемно спитала старша.

– Та ні, — чомусь усміхнулась молодша. — Недалеко, лиш до Парижа.

– А я ще ближче, до Букурешта, — чомусь зітхнула старша.

– Тоді ви сіли не в той поїзд, — зауважила молодша.

– Хіба? Себто хіба з Риму не ходять потяги на Букурешт?

– Не знаю. Не цікавилась ніколи. Знаю лиш, що ходять до Парижа. І я туди їду.

– Певно, на показ мод… Ви така гарна, така вся… певно, топ-моделька?

– Дякую, пані, за комплімент. Але, на превеликий жаль, їду я до Парижа на інші заробітки… Чула, що у Франції ще мало наших, тобто заробітчан-нелегалів, то ж, кажуть, у великій ціні покоївки… Навіть в більшій, аніж в Італії. А мені так потрібні гроші…

– Певно, на посаг? — спробувала вгадати старша.

– Ні, на ліки… Дорогі, закордонні ліки. Для мами. В неї… рак.

– Боже, яке горе! — щиро поспівчувала старша.

– Горе… Але хіба мені одній зараз горе? Всім горе…

– Ваша правда… До речі, — спохопилася старша, — ви чули ту страшну новину, яку передало українське радіо?! Ні?! Та щойно ж передавали! Нібито в містечку Н. загинув в автокатастрофі один з найбагатших людей, мільйонер і депутат парламенту якийсь Тодор… е-е, на жаль, далі не розчула. Запам'ятала лиш це рідкісне в наш час ім'я. Нібито його авто зірвалося з мосту в річку. Але ще цікавіше те, що в його кабінеті знайшли цілу калюжу крові, а в ній — нібито невідому якусь отруту! А ще — на шиї відбитки пальців дружини, яка нібито була теж в машині, і нібито вони билися, чи що… Жах, яка заплутана історія!.. Але дружини ще не знайшли. Тільки знайшли шарф, прив'язаний до спинки сидіння… Отака страшна, заплутана історія… Але я ніяк не збагну, як це таке може бути, щоб отруєний та ще й задушений та в машині розбився і в річці утопився? Ніби йому, бідному, одної смерті мало було?!