Гризло її інше, те, що вона забула порадитися з Тодором, чи, бува, не поїхати їй до дочки в Букурешт та не забрати на літо до себе внуків. Адже ж він добре знає, як парко в тому Букурешті влітку… А тут — дім величезний, розкішний сад, город до річки…
З цими думками й заснула, з цими й прокинулась, зачувши у будинку якусь метушню, жіночий різкий голос, грюкіт дверима, а по хвилі — шум від'їжджаючого авто. Доки шукала в потемках вимикач, все стихло, ніби й не було нічого або ж їй причулося. Вийшла на балкон — у дворі теж нікого, тільки в кінці вулиці — даленіюче світло автомобільних фар.
Але тривога не минала, і Віорелія спустилася східцями на перший поверх: ніде нікого. У залитій голубуватим місячним сяйвом вітальні — видно хоч голки збирай. На подвір'ї теж місячно й тихо. Але не завадило б перевірити, чи скрізь замкнено. З цією думкою Віорелія Віорелівна поторгала парадні двері: дякувати Богу, замкнені, значить, їй той шум у домі справді наснився. Але все-таки про всяк випадок пішла до чорного виходу. І раптом!.. Від одвірка відділилася чорна тінь і… кинулась до неї! Віорелія з несподіванки звереснула і обімліла.
– Ради Бога, не бійтеся, — сказала мара. — Це я, Жоржетта! Я викидала на вулицю кота.
– Якого ще кота? — зчудувалася налякана хазяйка.
– Приблудного! Приблудного пакісного кота! Хіба ви не чули, який гармидер він зняв на кухні?! — Несподівано зло відрубала Жоржетта. При голубуватому сяйві місяця в темній вітальні вона скидалась на молоду відьму: волосся дибки круг голови, лице бліде, аж синє, очі поблискують лихим вогнем.
– Де ж він міг взятися? — ще більше здивувалася Віорелія: — Дивно, що я його не примітила…
– Забіг удень на кухню. От де взявся! І я — викидала його!
– А машина? Мені здалось, що приїхав Тодор…
– Звісно, що здалося, — подобрішала покоївка. — Не було ніякої машини. І Тодора теж.
– Це мій чоловік, — образилась Віорелія Віорелівна, приходячи поволі до тями. — Тодор Йонович. Ти мусиш знати….
– Авжеж, — буркнула Жоржетта, — я його знаю. Ще б мені не знати колишнього голову нашого колгоспу! А тепер Тодор Йонович ще більший пурис 6… Крутий, та ще й депутат… Я сама за нього голосувала… — І, ніби вибачаючись перед господинею, додала: — Але він сьогодні не приїжджав, будьте певні і не переживайте. Ідіть спати. Коли що, я вас покличу… І не гнівайтесь, що розбудила… з тим котом.
І Жоржетта, мов тінь, нечутно поснувала до своєї комірчини. У дверях оглянулась на Віорелію, що стояла ні в сих ні в тих посеред вітальні, спитала:
– Може, вас провести нагору? Ні? Тоді добраніч.
Коли за служницею зачинились двері, Віорелія, ще тіпаючись від перепуду, подумки обурилась: «Ти подивись на неї! Лиш поріг переступила, а веде себе так, ніби не я, а вона тут ґаздиня! Ні, це щось… не те! Треба вигонити! Негайно треба вигонити! Якесь чудо — не дівка! Груба! Невихована! Ще й поночі за котами гасає, спати не дає… Вигонити, негайно вигонити! Дарма що племінниця Мілина… Завтра ж! Аби й духу її не було!
З цим рішенцем і почвалала потемки у спальню. Коли піднімалась по сходах, здалося, ніби хтось проводжає її холодним ворожим поглядом. Тремтячою рукою намацала на стіні вимикач — під стелею вітальні спалахнуло масивне кришталеве панікадило люстри, золотисте тепле світло залило будинок. Оглянулась — порожньо. На душі стало затишніше, однак сон не приходив. І Віорелія Віорелівна до світанку просиділа біля вікна, милуючись природним театром тіней, придуманим вітром, місяцем і деревами, та розмірковуючи над тим, що сталося. Тепер вона була майже впевнена, що в будинок хтось заходив, хтось тут був і вони з Жоржеттою сварилися. Може, то був її наречений? Чого ж тоді вона не призналася? А може, він і досі десь тут… Може, в її кімнаті? І це зле. Бо хто його знає, що то за наречений. Тепер на хорошу молоду людину сутужно. Одні бандити й наркомани…
За цими думками Віорелії Віорелівні світ став скоро немилий і охопив такий страх, що вона забарикадувалась у своїй спальні, наслухаючи кожен шерех у сонному домі.
Проте, як вона не наслухала, до ранку у будинку ані шелеснуло. А вранці, ще й сонце не зійшло, побачила, як Жоржетта, свіжа і ділова, мов нічого не сталося, вийшла на подвір'я і взялася поливати квіти зі шланга, як її навчила вчора матуша Міля.
Помітивши у вікні спальні Віорелію, служниця усміхнулась і спитала, чи сніданок вже готувати чи пізніше?
Ховатися за шторами було смішно, тож Віорелія вийшла на балкон і замість того, щоб відправити наймичку назавжди, сказала, що не треба сніданку, що Жоржетта може бути вільна хоч до суботи. Але в суботу мусить прийти, бо треба буде дещо попрати, чого вже давненько не робила через слабкість Міля. Жоржетта ніби знехотя вимкнула двигун, що качав воду з колодязя, скрутила шланг, сховала його за кущем ясмину, стримано попрощалась і пішла до хвіртки, виклично вихляючи дрібненьким задком, настромленим на дві очеретини ніг.
Читать дальше