Галина Тарасюк: Покоївка

– Мілю, то правда? А чого ж ти ніколи не казала, що я твою дорогу племінничку вчила? — спитала.

Міля сахнулося, спаленіла, затрусила сухенькою голівкою, ховаючи від хазяйки очі:

– Та я… та на що ?..

– Таке вже скажете, пані! Авжеж, що не пригадуєте! Бо де вам було пам'ятати якесь невмите дівчисько! — кинулась на виручку розгубленій Мілі Жоржетта. — Я ж такою, даруйте, не була. А була… зачуханою, затюканою сільською дівчинкою… Авжеж, невмитою, бо моїй мамі було все ніколи, бо вона день і ніч гарувала, щоб …

– Жето! — скрикнула застережливо Міля, але Жоржетта, мов не чуючи, з викликом продовжувала:

– Тож як ви могли мене запам'ятати?! Зате ви були… як кінозірка! Така красива золотоволоса принцеса! Я, до речі, була у вас закохана, і навіть придумала вам ім'я казкове: Віо-Віо-Віорелі… Не сердьтесь, але ми вас так… з любов'ю називали.

Віорелія Віорелівна, заскочена несподіваним освідченням, зніяковіла:

– Ну це… та ви що… Віо-Віо-Віорелі… таке придумати… А я й не знала… — І раптом осіклась, знову помітивши в чорних очах усміхненої Жоржетти холодний сталевий зблиск ненависті. Але це тривало якусь долю секунди. А може, їй здалось? Бо за мить Жоржетта знову дивилася на неї з дитячим щирим захватом, хоч і притрушеним гірчинками образи.

– Ну, добре… Але чому ти повернулась? Ну, з тої Італії? Кажуть, там непогано заробляють, — запитала вже з осторогою.

– Так хоче мій наречений. Він із віруючої родини і вважає, що дівчина не повинна їхати на заробітки в чужу країну. Навіть коли вона чесна і їй непогано платять. Але нам потрібні гроші. На весілля, на квартиру, самі розумієте… А ви, каже матуша Міля, добре платите.

Матуша Міля мовчала та лиш очима блимала, як злякана пташка. Віорелія задумалась: хоч причини, які привели Жоржетту до неї, були досить-таки правдиві, але щось її насторожувало… І тут Міля, ніби відчувши цю настороженість, кинулась нагло ґаздині в ноги, ридаючи:

– Відпустіть мене, драга домно, мус сестрі помагати, мус дивитися за нев, бо-м не видить ніц і не чує, ще впаде — руки-ноги поламає…

– Та ти що, Мілю? Та як не соромно? Та, звичайно ж, відпущу! Хоч мені й тяжко розлучатись із тобою, бо вже звикла, як до рідної, — заметушилась Віорелія Віорелівна, — та доста ридати! Ліпше покажи Жоржетті дім та що робити далі розкажи.

Вовтузячись коло Мілі, Віорелія глянула на Жоржетту і знову (чи здалось) побачила в її погляді лиховісний сталевий зблиск. «Бог з нею, — подумала. — така вже конозиста, видно, дівка. Та най ся лишає. Вигнати ніколи не пізно».

Втішені служниці заспішили сходами на кухню, а Віорелія Віорелівна, спустившись слідом, пішла в сад. Останнім часом її улюбленим заняттям стало спостерігати, як він зеленіє, цвіте, зав'язує плід, дозріває і осипається золотим і червоним листячком. Сад щойно відцвів. Між лискучим свіжим листом ховалися дрібненькі зелененькі бубочки майбутніх плодів, ще не скошена густа трава золотіла розквітлими кульбабками, синіла фіалками. Вздовж стежин буйно цвіли півонії. У густому малиннику цвірінькала невидима пташва, сповнюючи душу Віорелії Віорелівни блаженством.

«Я б хотіла, щоб мене в цім раю й поховали, коли умру, — несподівано для себе подумала Віорелія Віорелівна з дивною для такої теми легкістю, уявляючи під густим малинником, в тіні крислатої яблуні, свою, зарослу хрещатим барвінком, могилку. Сльози солодкого розчулення набігли на очі. Вона вже готова була розридатися, коли почула голос Мілі, що кликав її, певно, на обід.

Чорба з півня, золотава піцца, спечена, як похвалилась Міля, Жоржеттою за справжнім італійським рецептом, і та вправність, з якою нова прислуга накривала на стіл, розвіяли вранішні сумніви Віорелії Віорелівни, мов легкий туманець.

Після довгого обіду і ще довшого прощання Міля нарешті пішла, обіцявши навідуватись. Жоржетта зосталась, оселившись в колишній Мілиній кімнатці на першому поверсі біля кухні. Було домовлено, що вона приходитиме двічі на тиждень, та, при потребі, може й заночовувати. Але, щоб сама. Бо господиня не любить пустих дівчат.

Стомлена минулою безсонною ніччю, цілоденною колотнечею з прислугою, Віорелія Віорелівна заснула десь опівночі, так і не дочекавшись Тодора. Та особливо вона тим не переймалася, бо звикла до його частих відряджень, особливо останнім часом, коли чоловік їздив по закордонах за технологічними лініями для ковбасних цехів, консервного заводу, а тепер ще й для броварні.