Богуміл Грабал - Вар'яти - Вибрана проза

— Їрко, — кажу, — ти малюєш ті пейзажі у пленері? Звідки береш, де знаходиш такі чудові барви? Де ти здобув уміння поєднувати синє і червоне? Імпресіоністи би ся не повстидали таких кольорів. Звідки ти їх береш?

Пан Бурґан відгорнув серпом фіранку, з якої посипався дрібнесенький пил.

— Бачите? — загукав. — Бачите цей колорит? Майже всі картини, які ви бачите у цій кухні, були мальовані в цій місцині. Прошу поглянути на цю оргію барв!

Пан Бурґан притримував фіранку, а я вдивлявся разом з ним у краєвид, що був сірим, як стадо старих слонів, кожен найменший рух зривав із землі пасмо цементного пилу, сивим полем люцерни трактор волочив косарку, за якою клубочилася сива хмара, наче за автом, що трюхикало закуреним гостинцем, на третьому чи й четвертому полі стояв драбинястий віз, юнак подавав на нього снопи жита, а кожен сніп, якого підносив, здавалося, горів — так з нього курилося і диміло.

— Бачите цей колорит? — помахав пан Бурґан серпом.

На зрубі з’явився солдат, рвонув кільце з гранати і кинув її перед себе.

Мосяжне ліжко знову почало мандрувати.

Пані Бурґанова, о диво, мовчала.

— Поганці, — кажу.

Поклала мені руку на рамено, глипнула з-під обвислої повіки, що нагадувала налисник, і по-материнському проказала:

— Ви нє, ви, пане, ніколи нє. То тілько ми, тутейші, маємо право клясти. Але ми не проклинаємо, ми тільки собі таку полегкість робимо. То є така умовлена гра. Бо ж то наші вояки. То, знаєте, пане, так само, як в родині. Вдома теж можна собі на те і се дозволити, один другого може обкласти, як має бути, послати до дідька і взагалі. Але це можуть дозволити собі іно члени родини. Ніхто інший не має права, в жоднім трафунку. З нашого татуська можемо дерти лаха тілько Їрка і я… ніхто інший… але як ви гадаєте? Чи має той наш хлопець їхати до Праги? Чи зробить там щось для чеського малярства?

Питаючи, пані Бурґанова дивилася всевідаючими очима, котрі здатні були помітити навіть пилинку на дні моєї душі.

— Прага — це мов кліщі для породіллі, — кажу, опустивши очі, — а ці картини, то вже не проби пензля, а таки дозрілі твори. Думаю, що міг би вирушити за славою…

— Побачимо, — відказала пані Бурґанова.

Пан Бурґан відчинив двері до покою і показав серпом.

— Наш хлопець також різьбить, бачите? — вигукнув і постукав серпом об гіпсову статую, що набубнявіла горбиками велетенських м’язів.

— «Геракл без вепра», — сказав.

— Неймовірно! Що за біцепси! — кажу. — Їрку, друже, хто тобі позував? Якийсь штангіст чи боксер тяжкої ваги?

Їрка дивився в підлогу і червонів.

— Ані штангіст, ані боксер, — сказав пан Бурґан, — а я! — і тицьнув у свої груди серпом.

— Ви?

— Я! — тішився маленький пан Бурґан. — Наш хлопець усе потрафить. Наш хлопець іно зачує, як капає кран, то відразу хапає олівця і рисує Ніагарський водоспад, наш хлопець, коли вколеться в палець, то відразу питає, скільки коштує похорон третьої кляси. Мінімальні збудження, максимальні результати, — додав, кліпаючи очима.

— Звідки, пане Бурґан, ви так добре на тім ся розумієте? — кажу.

— Та ж я із самих Вршовиць! — вигукнув і почіхався серпом у голову. — Бачили-сьте, може, Шекспірових «Троїла і Крессиду»? Яких чверть віку тому я був статистом у цій комедії в театрі на Виноградах. У п’ятій дії потребував режисер дві гарні голі статуї на ґзимсі. Ну, то одну з тих статуй зображав я, помальований на бронзово, а ту другу голу статую грала одна дівчина. Щовечора протягом п’ятого акту ми лежали голісінькі нерухомо на ґзимсі в сліпучому світлі рефлекторів, згори на нас гапилися працівники сцени, особливо на ту файну дівчину… А коли «Троїла і Крессиду» зняли з афіші, я попросив у тої голої, помальованої на бронзово дівчини її руку, а вона відповіла: Так… І живемо вже зі собою двадцять п’ять літ…

— То це та помальована на бронзово статуя? — кажу, моргаючи на господиню.

Пан Бурґан усміхнено кивнув головою.

— Та, що в п’ятому акті лежала на ґзимсі? — кажу.

Пан Бурґан усміхнено кивнув головою.

— Може, впустимо трохи свіжого повітря, — одізвалася пані Бурґанова.

Цементовий пил вихором закрутився по килимках.

— Якби вам коли захотілося підлатати пошматовані нерви, — сказала пані Бурґанова, — то прошу приїхати до нас хоч би й на цілий тиждень.

— А тими гранатами отак без перестанку кидають? — кажу.

— Нє, — відказала пані Бурґанова, витягаючи з шафи порохотяга. — Тільки від понеділка до суботи і тільки з десятої до третьої. Але неділі тут невимовно сумні. Панує така оглушлива тиша, що аж б’є у вуха. Така тиша. Тоді вмикаємо радіо, а Їрка з самого ранку грає на саксофоні. І втішаємо одне одного, що лишилося тільки одну ніч переспати, а наші солдати знову ся з’являть…