Богуміл Грабал - Вар'яти - Вибрана проза

За мить я зауважив, що маю на собі сіре вбрання, хоча вирушив з дому в чорному.

— Скажіть мені, прошу пана, — кажу я, — де мешкає Їрка Бурґан?

Чоловічок продовжував жати траву, балансуючи другою рукою, аби зрівноважити тягар розколисаного тіла. Раптом зачепив серпом за кротовиння, підскочив мов ошпарений, і з переляку дав чосу в поле.

— Оси! — закричав.

І гнав, махаючи серпом довкола голови.

Я догнав його.

— Пане! — питаю, — де мешкає Їрка Бурґан?

— Я Їрків татусь, — гукнув чоловічок на бігу і далі відганявся серпом перед атакуючими осами.

— Приємно було зазнайомитися, бо я приятель Їрків.

— А-а, то ся син втіше! Не може вас дочекатися! — вигукнув пан Бурґан і наддав бігу.

А коли так фехтував серпом і хльостав ним оси, замахнувся якось невдало і загнав собі серпа в голову.

А однак завиграшки мене перегнав і мчав, як вітер, а серп стирчав йому з черепа, наче когутяче перо з капелюха.

Біля хвіртки ми затрималися.

Пан Бурґан навіть бровою не ворухнув. Кров цюркала йому і скапувала під бороду.

— Може, я вам висмикну того серпа? — питаю.

— Пізніше, бо може син захоче мене так намалювати. О, йде моя жінка!

З хвіртки вийшла товста матрона з закасаними рукавами і руками, лискучими від тлущу, мовби щойно витягла з бритванки гуску. Одна повіка нижча за другу, обвисла нижня губа.

— А я вже вас виглядаю, — сказала, мняцкаючи мені долоню, — щиро вас вітаємо.

За нею вибіг Їрка, одною рукою потис мені руку, а другою показав на краєвид:

— Друже! Глянь, як тут чудово! Чи я не правду казав, га? Оце колорит! Оце ландшафт! Оце пленер!

— Справді, але гляньте, що сталося таткові, — кажу.

— Що? — почав роззиратися Їрка.

— Що! Оце! — і я затермосив серпом, що стирчав з голови пана Бурґана, наче велетенський дзьоб.

— Ай! — зойкнув пан Бурґан.

— А-а, тільки й того, — махнув рукою мій приятель. — А я вже думав бозна-що ся притрафило. Глянь, мамо, тато знову відганяв оси! Ой, татусю, татусю! — погрозив пальцем, розсміявся і додав: — У нас нема дня без якоїсь ґеци. Свого часу нам постійно крали кролів, ну і татусь, ясна річ, раціоналізатор, так спритно розклав дошки на гноївці, що кожен, хто вночі хоч би злегка ступив на них, мусив гепнутися в тоті гівна, а іншої дороги до кроликів не було. Але, ясна річ, татусь про це забув і вранці сам провалився.

— Там не так вже й глибоко, — сказав пан Бурґан.

— Як? — наставив вуха Їрка.

— Так, — черкнув долонею по горлу пан Бурґан.

— О, власне! — зареготав Їрка. — А іншого разу татусько виступив у ролі гігієніста. Всипав до кльозету ящик карбіду, а за якусь хвилю пізніше витрусив туди файку. Виходжу я на двір і що бачу? Гримнуло, як з гармати, п’ять центнерів гівна завирувало в повітрі, а в самому центрі виру шість метрів над землею перекидався татусь! Ціле щастя, що впав на купу гною!

— Гегегеге…, — сміялася пані Бурґанова, аж їй пузо підстрибувало.

— Неправда… Що над гноєм, то факт, але не шість метрів, — розпромінився пан Бурґан, а засохла кров довкола його вух блищала, мов емаль.

— А скільки? — наставив вухо Їрка.

— Найвище зо п’ять… А гівенця теж не було більше, як штири центнери, — сказав пан Бурґан і звернувся до мене:

— Син у мене митець, тому завше перебільшує.

— Ну, звісно, — кажу, — але, мої золоті, не гнівайтеся, мене той серп у голові дратує!

— Ой, Боже, та ж то дрібничка, — сказала пані Бурґанова, вхопила руків’я, смикнула і витягла серпа з рани.

— А чи пан Бурґан не дістане зараження крові? — вишкірив я зуби в турботливій усмішці.

— Ні, тутешнє повітря все лікує, — відрізала матрона і, стиснувши з любов’ю долоню в кулак, луснула пана Бурґана в чоло. — Взагалі найліпший спосіб на татуся — то обламати йому з самого рана роги. А чому? Бо файталапа!

Після чого вхопила чоловіка за обшивку, заволокла на подвір’я, одною рукою пригнула йому голову і запхала під помпу, а другою помпувала воду.

— Друже, — сказав Їрка, — татусько то правдивий шибеник. Під час цьогорічної відпустки взявся направляти ринви і ходив, не прив’язавшись, самим краєм даху, та ще й сміявся. Мама походжала зацементованим подвір'ям, вартуючи, аби в разі чого побігти за швидкою. А на чотирнадцятий день татусь врешті прив’язався шнуром і спав з даху та завис на нозі. Я напував його з вікна, а мама за той час вимостила подвір’я всіма перинами, які лише в хаті були. І що скажеш? Коли я перетяв мотузку, татко бебехнув каменем біля самих перин. На бетон! Головою!