Богуміл Грабал - Вар'яти - Вибрана проза

Потім склав до течки машинку, фартух і ножиці, витяг кусень хліба, течку повісив на дроті, а сам подався на канал.

— Ну, хлопаки, — скомандував бригадир. — Маємо наготувати канал для литва. Але спочатку треба поприбирати, — доказав на сталеві хляпки, що позастигали неоковирними брилами.

Єнда взяв кирки і лопати. Заки взялися до праці, зачекали хвилю, притиснувшись до стіни каналу, бо якраз над ними кран перевозив повну тацю з жужелем. А над тим жужелем, наче полярна зоря, світив шлак, насичений фосфором і отруйними випарами.

Бригадир сплюнув у долоні і:

— Гансі, а як там у тебе з танцями?

— Ге, треба було мене видіти! Під «Голубою Зіркою» витинав я з одною панюською такі фігури, що то ся мені сильно вподобало. Та так, що пішов-єм за нею аж до туалету. Правда, її фіпштикові це не дуже сподобалося і врізав мені по писку.

— Які то люди тепер нервові, нє? — похитав головою бригадир.

— І то ще як! — підхопив тему Єнда. — Страшне! Був я раз у Празі, купив собі грамофонні платівки з гуртом пана Кучери, а потім подався на танцюльки. Хлопаки файно грали, я си видивив файну дівку, підходжу, кланяюсь і кажу, можна вас запросити? А тому, котрий з нею був, кажу, як ся належить, старий, можна? А він на мене з вотакою мордою, ану відвали! А я — старий, можна? А він знову, відвали мені зараз! Я вклонився дівчині і кажу: прошу панянки мене пробачити, але я є змушений вашому колесьові дати в писок! Вийшли ми на коридор і він як мене пердикнув, то я лиш кавкнув, а тоді мене така нагла кров залляла, що якби я зувидів тої хвилини гурт пана Кучери, то би-м весь той гурт розсипав на дрібний мачок. Ну, але то був бицюра, приклався до мене як ся належить, що там говорити, — тішився Єнда, потім відклав лопату, витер піт і показав: — М’язиська мав отакі-во!

— Що, які м’язи? — спитав Майхер.

— О, такі, — показав захоплено Єнда. — І то ся притрафило мені. Теперечка я там заходжу на танці, то відразу для мене грають марша, а найліпший перкусист Ярда Вотава з такою втіхою валить у бубни, що іно палички в повітрі пурхають.

А над ними майстер на всю горлянку:

— Чому не додали сирівцю до виплаву?

— Бо не було!

Майстер погрозив п’ястуком:

— Та ви, курва мама ваша була, шось би мусили там додати, чи нє?

Єнда припинив роботу і витріщив стривожені очі, йому завше здавалося, що коли кричать, то це він чимось завинив.

— Е, не слухай його, — сказав тихо Майхер, — ліпше котнися за обручами, вивеземо краном ті шмарклі, — кивнув на сталеві хляпки.

— Та чи я знаю, де ті обручі шукати, пане Майхер? Може би-сьте самі перейшлися?

— Що? Як я називаюся? — спитав Майхер грізно.

— Пан Шімунек… пане Шімунек…

— От! І пам’ятай мені! Вичисть тутки все, а я піду за обручами.

— А я скочу за пивом і зараз вернуся, — сказав бригадир, хапаючися за драбину.

За мент уже нею піднімався, Майхер за ним. Єнда послужливо ту драбину притримував, а Майхер, помітивши це, витер підошви черевиків об щабель, і Єнді в очі сипнуло графітом та піском.

Коли протер очі і знову задер голову, то якийсь час дивився на дах ливарні, що розпростерся вгорі, мов кажанячі крила. А з помосту ливарник кричав:

— Хлопаки, холера ясна, хлопаки, вісімка виллялась!

Єнда не мав жодного бажання гарувати і теж піднявся драбиною, полазив трохи вздовж каналу, милуючись, як над блакитним вогником палають кусні деревного вугілля. Потім відчинив двері і вийшов на колію, вдихнув холодне нічне повітря та й задивився на всіяне зорями небо.

У цю хвилину велетенська мидниця, що була сперта на конструкцію мартена номер вісім, перевернулася, і весь розпечений жужіль сплив до каналу. Ливарнею розлилося рожеве світло, а на дні каналу полум’я злизало Єндині куртку і шапку. Майхер, повертаючись із обручами, завмер, скрикнув і, кинувши обручі, побіг, спіткнувся, впав, миттю зірвався на ноги і, весь чорний від графіту, погнав до каналу, волаючи:

— Люди! Люди! До мене!

Стягнув куртку, прикрив нею обличчя і на колінах підповз до каналу й крикнув у глибину:

— Єнічку! Єнічкуууу!

З буфету прибіг бригадир, так само накинув на голову куртку, але коли вже хотів спуститися драбиною до каналу, драбина, котра горіла знизу, повільно зсунулась, як у глибоку воду.

— Може, Єнічек переліз куди далі?! — гукнув і побіг уздовж каналу, але бачив тільки розпечений жужіль, що розливався по землі.

Його обступили робітники з німим запитанням в очах.

— Вже по нашому Єнічкові, — сплюнув бригадир. — Ідіоти! Як ви могли поставити ту мидницю на лінію?! На лінію!