Богуміл Грабал - Вар'яти - Вибрана проза

— Ану-ну, покажи, — попросив Майхер і, коли Єнда випрямив ногу ще раз, Майхер йому на неї прицільно харкнув.

— Ну шо, ну шо! — надувся Єнда. — Заздрите? Тридцять восьмий! А поруч мене сіла одна така біня, і я до неї: чи можна вас запросити на келишечок, що ви п’єте? Замовила рому, ми ся цокнули, я мінеральною, бо я абстинент, вона мене фахово зміряла поглядом, а я їй зазирнув за декольте і кажу, о, пані має чим дихати. А вона спитала: у тебе з головою в порядку? А я на то: аякже, не зовсім в порядку, бо часом чуюся так, мовби мені в голові трамвай їздив. Тоді вона мені порадила, аби я влив собі до вуха краплі на стриманє, а потім фест потрусив головою. Але мав-єм з тою дівкою фрайду!

— А ти часом не прибріхуєш? — спитав бригадир.

— Напевно не бреше! — наіндичився Майхер. — Бо така вже їхня генерація, тілько фрайда і фрайда. Той мій сикун так само. Приходить з рудні додому і каже: «Знаєш, татку, ми вициркулювали пневматичний молот так, аби він мені міг затриматися на два міліметри над носом. Ти, сикуне, кажу, хіба би-сь там лягав? А так, татку, лягав, а вони 'го як пустять, а він фурр! А мені в очах аж потемніло, коли воно мені гримнуло ті два міліметри перед носом». Але на холери ти там ся положив, га, якої гарячки? — кажу. «Знаєш, татку, вірю машинам, то раз. А два: мав-єм бомбову фрайду. І дівчата теперка на мене цілком інакше дивляться!» — Майхер аж скрикнув, погрожуючи ножицями: — Я би вам, сикуниськам, дав фрайду!

У цей мент з ринви полилася розбурхана сталь, з булькотом зриваючись до кадовбу, іскри брицкали на всі боки, мов розпечені зерна, майстер, залитий сяйвом, наче диявол, стояв на помості, одною рукою махаючи, аби їхав кран, а другою тримав перед очима фіолетову шибку. Кранівник, під яким висів кадовб, тримав руки на важелях і стримував повітря, аби якнайменше наковтатися тих отрутних, але красивих випарів.

— Майхере, але я ся настрашив, як швабський рекрут, — бригадир обмацав собі голову.

— То тобі лише так здалося, шкода, що не маю люстерка! Гансі, рушся і скоч-но мені по крапелинку води, — звелів Майхер і подав Єнді слоїчок від муштарди, наступаючи йому водночас на ногу. — Підголимо бачки, — додав стиха.

Коли Єнда вернувся, Майхер зволожив пальця і провів ним за вухами бригадира.

— Фрайда… фрайда! — тягнув далі. — Мені теж колись була в голові сама фрайда! Ми не були ліпшими… Але чого ти ся крутиш, як миш на веретені? Ще би-м ті вухо втяв!

— Курва мать, Майхере, чи ти мені ті бачки вже не зістриг до решти?

— Нє, тільки трохи, будеш схожий на нотаря… І підголимо ще потилицю! — сказав Майхер та, обернувшись, навмисне спіткнувся і облив Єнду. — Не можеш, ти, курдуплю, всістися де інде?

— Та нічого, нічого ся не стало, — перепрошував Єнда, зазираючи крізь відчинену чотириметрову браму ливарні на зорі.

— Ну добре, добре, забудем про це… Мастимо кремом, чи тільки скропити? Скропити, добре. А колись я мав за шефа такого собі пана Шернера. Той возив зі собою папери з моргу, бо пан Шернер переглядав картонки, на яких писалося, як ся хто з небіжчиків називає, аби ся не помішало. Бо то, знаєте, в моргу так само, як в пологовім, діти теж мають на руках картки, аби їх не поміняли… Ну, та й пан Шернер брав ті картки, звіряв їхні імена за своїми списками і викреслював. А шофер каже: «Пане Шернер, там ще один на секційному столі». І пан Шернер бере карточку, причеплену ниткою до великого пальця… А тут той небіжчик раптом сідає, салютує і знову лягає. А пан Шернер, який за своє життя викреслив уже десятки тисяч небіжчиків, підскочив, як пружина. Розтоптав віко труни, мене перекинув і допіру, як уже був далеко, то ся озирнув… А шофер розреготався і каже: «Пане Шернер, дивіться!». І смик за шнурки, а небіжчик знову сів і засалютував.

По тих словах крутнув перед очима бригадира пляшечкою з одеколоном і похвалився:

— Цю флящинку маю ще від Прохазки. Prague. — Після чого чемно спитав: — Проділ робити а ля Дуґлас Фербенкс?

— Ая, Фербенкс, — кивнув бригадир.

Майхер відв’язав фартух і все, що на нім було, стріпнув Єнді в очі.

— Та не шарпайся так, нічого ся не стало, — сміявся Майхер. — Це дурничка. Один тільки мус не дурничка.

— Мус? Який мус? — не второпав Єнда, протираючи очі.

— Не знаєш? Мус — там, де рус, а у нас не мус. В Страшницях у крематорії мав я кумпля, дуже ми ся любили, називався Ольда Тума. Раз ’му ся захорувало, мені теж. А як уже я видужав, подався до крематорію, спускаюся вниз і чую через стелю, як співає хор. А там внизу — труна. Кажу майстрові, як ся маєте, пане майстре, а де є Ольда Тума? Майстер поволі спустив труну полозами у піч, кивнув у її бік і сказав: «Ольда Тума вже нинька отам!» Отакі-то справиська. Але навіщо? Не треба! — шепнув Майхер, чуючи, як бригадир запихає йому до кишені дрібні.