Богуміл Грабал - Вар'яти - Вибрана проза

У цей самий час з боку сьомого мартену повертався Єнда, а коли зауважив ті спалахи і збіговисько, зупинився наляканий.

Бригадир, котрий помітив його першим, проказав лагідно:

— Єнічку…

А дзвони на печах різноголосо били на сполох. Майхер прохрипів:

— Єнічку! Живий? Де ж ти був?

— Ох, Єндо, Єндо, але ж ти нас настрахав! — видихав важке повітря бригадир. — Бачиш, біжать уже по тебе лапайдухи… Вертайте! Нічого не сталося! — крикнув до санітарів, і ті разом з ношами повернулись назад.

А робітники зазирали до каналу, де тихенько стріляли перегорілі держаки лопат. Потім поглянули на Єнду, котрий кивнув на канал:

— Гарна була куртка, шкода її…

Бригадир висякався:

— Ну так, але ми тут думали, що ти її мав на собі.

— То ви гадали, що я лишився там?

Майхер підняв руки догори:

— Ти, бицю! А як ти думаєш, чого б оті бігли сюди з ношами? Чому дзвони били на печах?

— Через мене?

— А через кого?

Єнда роззирнувся, зазираючи чоловікам в очі, а всі ті очі дивились на нього. І тут Єнду осяяло, що він таки чогось вартує, що він, Єнда, на цій ливарні кимось таки є.

— То ви би-сьте за мною ще й побивалися? — запитав з недовірою.

— Ясно, — сказав Майхер.

— Але чому?

— Бо нам би тебе тут дуже бракувало, бицю. Всі ж знають, що з тобою маємо тут люксусову забаву, ага! — сказав Майхер.

— То ви мене направду любите? — крикнув Єнда. — Ну, коли так, панове, то мусите заскочити до нас усі разом. Обмиємо таку справу. Позсуваємо столи, і я вам буду крутити платівки з гуртом пана Кучери: «Ля-а-акріма не-е-еґро-о!». Я буду пив мінеральну, а ви — горілку. Влаштую вам пиятику перша кляса. А я думав, що ви мене геть не любите… Салют голодупенків, панове!

Бригадир сказав:

— Добре, Єнічку, а де ж ти був?

— Надворі… Ходив дивитися на небо. Та-а-кі великі зорі, як п’ястуки!

— Які великі? — спитав Майхер.

— О, такі, о… як кулаки, — показав Єнда.

Майхер скинув свою шапку, насадив йому аж на підборіддя і сказав:

— Ну, не знаю як іще ліпше показати, як його люблю!

На лаві перед цементним заводом сиділо двоє стариганів, сварилися, хапали себе за обшлаги маринарок і верещали один одному у вуха.

Сіра мряка цементного пилу моросила над цілим краєм, усі будиночки і садочки вкриті були шаром перемеленого на муку вапняку.

Я збочив на всипані пилом поля.

Під самотньою грушею худорлявий чолов’яга жав серпом траву.

— Гей, пане, що то за старигані, що так верещать біля цементівні?

— Маєте на оці тих, що сидять біля головної брами? То наші пенсіонери, — відказав худорлявий чолов’яга і продовжив жати.

— Гарна в них старість, — кажу.

— Правда? — сказав чоловік. — Я теж страшенно тішуся, що за кілька літ буду там сидіти.

— Якщо ви дочекаєтесь пенсії.

— Нема сумніву. Тут у нас незвично здорова місцина. Пересічний вік становить сімдесят літ, — сказав чоловічок, продовжуючи однією рукою спритно жати траву, з якої збивалися вгору клуби цементного пилу, мов дим над багаттям з вологої деревини.

— Перепрошую, — кажу, — але через що ті дідусі так сваряться? І чому безперервно кричать один на одного?

— Бо їм ідеться про ту цементівню. Вважають, що вони ліпше би всім покерували. А поза тим, як ся накричать, то ввечері мають ліпшу спрагу! Та це й не диво, бо ж вони усеньке життя в тій цементівні відгарували, то й зрослися з нею, то й життя їм нема без того заводу.

— А не ліпше, аби ходили собі на гриби? Або взагалі переселилися десь у прикордонні ліси? Кожен би дістав собі хатку з садочком.

Кажу я, витираючи краєм долоні носа, а на руці з’явилася слизька чорна смуга.

— То є так! — сказав чоловічок і перестав жати. — Їден з пенсіонерів на ім’я Маречек переселився в ліси, а за два тижні привезла його назад швидка. Від тамтого здорового повітря дістав ядуху. Але за два дні знову був здоровий, як риба. Той, що біля головної брами найбільше верещить, власне і є Маречек. Бо то, знаєте, повітря тут таке моцне, як горохівка.

— Я горохівки не люблю, — сказав я і відступився до груші.

Запилюженою польовою дорогою чвалала пара коней, збиваючи копитами тумани дрібного цементу, аж віз у них потопав. Невидимий фірман співав собі радісно, а пристяжний жеребець закусив вудила і відламав галузку груші, струсивши зо центнер цементного пилу. Витягши перед себе руки, наче сліпий, навпомацки, я вибрався з тої хмари.