Богуміл Грабал - Вар'яти - Вибрана проза

— Гегегеге…, — реготала пані Бурґанова, — на бетон, але ще того самого вечора погнав до шинку! — і помпувала далі.

— Татусь їздить і на мотоциклі, — продовжував Їрка голосно, аби батько чув. — Знайомі шофери завше нам казали: «Не гнівайтеся, але всі правила руху ваш татусь має набакир, і коли-небудь принесете його додому в простирадлі!» Га-га-га-га! Аж якось татусь не вернувся з прогулянки, то ми прихопили простирадло і пішли його шукати. Ну, і на закруті, отам, де зарості терну, раптом з хащі мовби щось заревіло. Дивимось… Мамо, і що ми там уздріли?

— Гегегеге…, — засміялась пані Бурґанова, притримуючи голову чоловіка під помпою.

— Татуся разом з мотоциклом заклинило в тернині! — дусився зі сміху Їрка. — Не вписався в той закрут і в’їхав просто в хащі. І сидів там цілих дві години, як пам’ятник з руками на кермі, бо з усіх боків його обхопило колюче галуззя.

— На додачу одна тернина вбилася мені до носа, а друга — під повіку, а я так хотів чхати! — гукнув пан Бурґан, висунувши голову з-під помпи, але пані Бурґанова вхопила її за волосся і запхнула назад.

— А як же ви татуся добули з того терня? — спитав я.

— Перш за все я приніс ножиці для підстригання овець, потім секатор, і, застосувавши так званий розтин Прайслера, через годину татуся вистриг.

Пан Бурґан хотів щось додати, але коли підвів голову, то лупнувся тім’ям об залізну руру помпи.

Неподалік на пагорбі зблиснуло, а за мить пролунала детонація.

— Десята година, — повідомив Їрка.

— Поганці, — з ніжністю проказала матінка, позираючи на пагорб, над яким виростала біла хмаринка.

Серед закурених сосен на узгір’ї крутилися солдати, якраз один із них вийшов на зруб, на змах прапорця зірвав кільце з гранати, шпурнув її на середину лісової просіки і впав на землю… І знову спочатку вибух, потім молочно-біла хмаринка. Хвиля повітря, котра сплинула в долину, струсила цементовий пил з кущів ліщини і соняхів.

— Поганці, — повторила пані Бурґанова лагідно.

Потім витягла чоловіка з-під помпи, відгорнула йому волосся і дбайливо оглянула рану.

— На свіжому повітрі моментово засохне, — сказала і ввічливим жестом запросила мене до хати.

У кухні висіли десятки закурених картин.

Пані Бурґанова ставила під кожною крісло, ставала на нього тяжко і вологою шматою витирала полотно, коли враз сліпучо-яскраві барви осяяли кухню.

Що п’ять хвилин будинок здригався від детонації з полігону, а в креденсі дзвеніли кубки і тарілочки. Мосяжне ліжко на коліщатках за кожним вибухом гранати переїжджало трохи далі, а пані Бурґанова щоразу зиркала в напрямку вибуху і щоразу лагідно проказувала:

— Поганці…

Пан Бурґан тицяв у картини серпом і пояснював:

— Як бачимо, коли мій хлопець малював цей «Захід сонця над південночеським ставом», то взувся в черевики на розмір менші. А коли малював цей «Мотив з Карлштайну», то загнав собі в п’ятку цвях на півсантиметра… А тут, коли працював над «Буковим лісом під Літомишлем», впродовж цілого дня ані разу не вийшов за малою потребою… А тут, прошу глянути, коли він творив «Коні, що пасуться під Пржибиславом», то стояв по пояс у смердючому багні… А коли малював «На вершині гори», то перед тим як приступити до творення, три дні постив.

Пан Бурґан пояснював, а пані Бурґанова під кожною названою картиною ставила крісло, тяжко на нього вилазила і витирала мальовидло вологою шматкою, а при цьому що п’ять хвилин позирала понад мури в напрямку вибухів і щоразу лагідно проказувала:

— Поганці…

Потім задзвонило на полудень, і мосяжне ліжко проїхало на мосяжних коліщатках аж під протилежну стіну.

Пан Бурґан показав останню картину.

— Як бачимо, цей твір син назвав «Зимовий настрій», а коли його творив, скинув черевики, закасав штанки і протягом години милувався мотивом, стоячи в січні у зимовому потоці…

— Поганці…

Запанувала гнітюча тиша.

Пані Бурґанова перетягла мосяжне ліжко через цілу кухню на давнє місце.

— Гарні картини, глибина переживання бачиться як на долоні… Але чому Їрка взуває на розмір менші черевики, чому, малюючи, забиває собі цвяха в п’ятку, чому влазить на босяка до січневого потоку, чому?

Їрка дивився в підлогу і червонів.

— Бачите, — сказав пан Бурґан, — наш хлопець не має академії… Тому нестачу освіти заступає сильними враженнями… бо, аби-сьте знали, ми вас тому й закликали… Ми би-сьмо хтіли знати, чи наш хлопець не міг би зайнятись мистецтвом у Празі?