Джоджо Мойес - Після тебе

«Пригальмуй, — казав мені голос у голові. — Ви надто швидко зближуєтеся».

Він м’яко глянув на мене.

— У тебе така гарна усмішка, Луїзо Кларк. Це одне з декількох сотень того, що мені в тобі подобається.

З хвилину я дивилася йому в очі. Ох і чоловік! А потім ляснула себе по колінах та весело проголосила:

— Ну що? У кіно?

Зал був майже порожній. Ми сіли поруч в останньому ряді — тут хтось відламав підлокітник. Сем годував мене попкорном зі стаканчика, що розмірами більше нагадував відро для сміття, а я намагалася не думати про його важку руку в мене на нозі, бо це серйозно заважало стежити за сюжетом.

Ми дивились американську комедію про двох не схожих один на одного копів, яких випадково сприйняли за злочинців. Не те щоб кіно було дуже смішне, але я все одно сміялася. Сем підніс до моїх губ величезну брилу солоного попкорну — я взяла її до рота й раптом захотіла вкусити його за палець. Він глянув на мене і повільно похитав головою.

Я ковтнула попкорн і прошепотіла:

— Ніхто ж не побачить.

— Я вже застарий для такого, — відповів він.

Я повернулася до нього в спекотній темряві та почала цілувати. Відерце попкорну впало на підлогу, і його рука повільно обійняла мене за талію.

І тут у мене задзвонив телефон. Від людей на передніх рядах почулося несхвальне шипіння.

— Пробачте, пробачте. — У залі було лише четверо.

Я злізла із Семових колін та взяла телефон. Номер був мені не знайомий.

— Луїзо?

Мені знадобилася секунда, щоб упізнати голос.

— Зачекайте хвилинку. — Я скривила обличчя та почала просуватися до виходу. — Пробачте, місіс Трейнор. Я тут — ви ще слухаєте? Алло?

У фойє не було ані душі. Зона для черги була порожня. Автомат для холодних напоїв байдуже перемішував кольорові кубики льоду.

— О, дякувати Богу. Луїзо? Я хотіла поговорити з Лілі. — Я притисла телефон до вуха. — Я багато думала про ту нашу зустріч, і мені так шкода. Я, мабуть, здалася вам… — Вона вагалася. — Тому, може, ви б удвох погодилися зустрітися зі мною ще раз?

— Місіс Трейнор…

— Я хотіла б пояснити їй… я просто вже з рік сама не своя. Я приймаю таблетки, і вони заважають тверезо мислити. Я так розгубилася, коли ви прийшли, що потім просто не могла повірити в усе це. Усе це здавалося таким маловірогідним. Але потім… потім я поговорила зі Стівеном — він усе підтвердив, і я декілька днів просто перетравлювала все це… У Вілла була дочка. У мене є онука. Я постійно повторюю ці слова, і… іноді здається, що мені все це наснилося.

Я слухала незвично безладну її мову та іноді щось вкидала:

— Так, так, знаю. У мене теж було таке відчуття.

— Відтоді не можу припинити про неї думати. Я дуже хочу як слід із нею познайомитися. Як ви гадаєте, Луїзо, чи вона погодиться ще раз зі мною зустрітися?

— Місіс Трейнор, вона більше зі мною не живе. Але так. — Я провела рукою по волоссю. — Так, звісно, я в неї запитаю.

Мені не вдалося сконцентруватися на решті фільму, так що я просто тупо дивилася на екран. Сем запропонував піти, і вже на паркінгу коло мотоцикла я розповіла йому про дзвінок.

— Ну ось, бачиш? — Він сказав це так, наче мені треба було цим пишатися. — Їдьмо.

Я підійшла до дверей. Сем чекав біля мотоцикла по інший бік дороги. Цього разу Тані Готон-Міллер не вдасться мене налякати, — я рішуче підняла підборіддя. Озирнулася — Сем підбадьорив мене кивком.

Відчинилися двері, і переді мною з’явилася Таня у лляному платті шоколадного кольору та грецьких сандалях. Вона оглянула мене з ніг до голови, наче вперше побачила — і, вочевидь, мій гардероб не пройшов якийсь її внутрішній тест. (Я того дня була вдягнена у мій улюблений картатий бавовняний сарафан, і її реакція мені не сподобалася.) Якусь мить усмішка ще залишалася на її обличчі, а потім вона впізнала мене:

— Луїза.

— Пробачте, що не попередила завчасно, місіс Готон-Міллер.

— Щось сталося?

— Ну так, сталося. — Я моргнула та відкинула пасмо волосся вбік. — Мені зателефонувала місіс Трейнор, мати Вілла. Вибачте, що турбую, але вона хоче зв’язатися з Лілі. На жаль, телефон Лілі не відповідає, тому я б хотіла попросити вас передати їй моє прохання подзвонити.

Таня дивилася на мене з-під брів ідеальної форми. Я намагалася не надавати обличчю жодних емоцій.

— Чи, може, я б могла з нею переговорити, — додала я.

Запала коротка тиша.

— Чому ви вирішили, що я маю передати їй ваше прохання?

Я глибоко вдихнула та спробувала обережно дібрати правильні слова: