Джоджо Мойес - Після тебе

— О, до речі, у мене була співбесіда, — повідомила я, коли він закінчив митися. — На вакансію в Нью-Йорку.

— У Нью-Йорку? — Його брова злетіла вгору.

— Та я не отримала роботи.

— Шкода. Я завжди хотів мати бодай одну причину поїхати в Нью-Йорк. — Він занурився під воду так, що на поверхні лишився тільки рот. — Але ти ж зможеш лишити собі той костюм ельфа?

У мене раптом змінився настрій. Я просто як була, в одязі, залізла до нього у ванну та почала цілувати — а він засміявся й почав бризкати на мене. Добре мати таку надійну опору у світі, де так легко впасти.

Я зрештою доклала зусиль та прибрала квартиру. У свій вихідний купила крісло, журнальний столик та невеличку картину в рамі, яку повісила коло телевізора. Тепер принаймні складалося враження, що тут хтось живе. Я купила також нову постільну білизну та дві подушки. Увесь мій вінтажний одяг переїхав у шафу, так що тепер тут замість дешевих джинсів та люрексової міні-сукні майоріли найрізноманітніші кольори. Моя бездушна квартира стала якщо й не домом, то хоча б чимось привітним.

Милістю якихось богів розкладу в нас із Семом збіглися вихідні. Цілих вісімнадцять годин, протягом яких він не муситиме слухати сирену, а я — ірландські сопілки чи скарги на смажений арахіс. Разом із Семом час чомусь плинув удвічі швидше, ніж зазвичай. Я придумала для нас двох безліч занять, та половину з них миттєво відкинула як занадто романтичні. Чи варто взагалі проводити так багато часу разом?

Я ще раз написала Лілі. «Лілі, будь ласка, вийди на зв’язок. Я знаю, ти сердишся — але подзвони мені. Твій сад просто чудовий! Розкажи мені, як правильно його доглядати, будь ласка. До речі, а що робити, якщо кущі помідорів виростають зависокими? Це нормально? Може, ще раз сходимо на танці? Що скажеш? Цілую». Тільки-но я натиснула «надіслати», у двері подзвонили.

— Привіт. — Він затулив собою вхід, тримаючи сумку з харчами в одній руці та ящик з інструментами в другій.

— Господи, та ти ж просто втілення всіх жіночих бажань!

— Полички, — повідомив він без жодної реакції. — У тебе не вистачає поличок.

— О так, продовжуй…

— А ще нормальної їжі.

— Ось і оргазм.

Він розсміявся та поставив ящик у коридорі. Коли ми зрештою припинили цілуватися, він пішов на кухню.

— Може, сходимо в кіно? Там уранці пусті зали — хоч якісь привілеї від того, що працюєш у нічну зміну, еге ж?

Я подивилася на екран телефону.

— Тільки ніяких кривавих фільмів. Кров мені вже набридла, — продовжив він і глянув на мене. — Що? Що таке? Я зруйнував твої плани щодо «Зомбі — пожирателі плоті — 15»? Що?

Я спохмурніла.

— Ніяк не можу вийти на зв’язок із Лілі.

— Ти ж казала, вона поїхала додому.

— Поїхала. Але не відповідає. Думаю, вона дуже на мене розізлилася.

— Та її ж друзі тебе обікрали! Це ти маєш злитися!

Він почав розвантажувати продукти: салат, помідори, авокадо, яйця, трави. Усе це поступово заповнювало мій майже порожній холодильник. Я почала писати ще одне повідомлення, і він глянув на мене:

— Ну годі вже. Може, вона просто загубила телефон? Десь у клубі. Або в неї немає грошей на рахунку. Ти ж знаєш цих підлітків. Ну або ж просто в неї немає настрою. Дай їй час розібратися зі своєю нервовою системою.

Я взяла його за руку та зачинила холодильник.

— Ходімо, я дещо тобі покажу. — Його очі спалахнули якимось світлом. — Та ні, зіпсований же ти чоловік. Із цим доведеться трохи почекати.

Сем стояв на даху та роздивлявся навколо.

— І ти не знала про це?

— Гадки не мала.

Він сів на лавку, я — поруч. Навколо нас усюди були квіти.

— Я почуваюся просто жахливо. Я звинуватила її в тому, що вона зруйнувала все, до чого торкалася. А вона тут створила все це.

Він переступив через кущики помідорів та труснув головою.

— Ну тоді давай поїдемо з нею поговоримо.

— Правда?

— Тільки спочатку пообідаємо. Потім сходимо в кіно. А потім поїдемо до неї додому — так вона точно не зможе тебе проігнорувати. — Він підніс мою долоню до своїх губ. — Не хвилюйся. Садок — це добре. Значить, у неї в голові не зовсім смітник.

— Як тобі вдається завжди зробити так, щоб мені стало краще?

— Ну, просто я не люблю, коли ти сумна.

Я не стала казати, що сумною я буваю, лише коли його немає поруч. Я не могла сказати, якою щасливою він мене робив, бо боялася. Мені подобалося, що в холодильнику тепер є їжа. Що я по двадцять разів на день перевіряю телефон, чекаючи на його повідомлення. Що я згадую його оголене тіло на роботі, коли в залі порожньо, — правда, потім мені доводиться терміново думати про поліроль для підлоги чи касові чеки, щоб щоки не червоніли.