Джоджо Мойес - Після тебе

Щелепа Сема напружилася. Він якусь мить помовчав і зауважив:

— Місіс Готон-Міллер, ваша дочка зараз у небезпеці. Я справді думаю, що треба когось іще залучити до цього.

— Якщо ви викличете поліцію, я просто скажу їм усе те саме, що сказала тільки-но вам.

— Місіс Готон-Міллер…

— Містере Філдінґ, скільки разів ви її бачили взагалі? — Вона сперлася на піч. — Може, ви краще за мене її знаєте? Може, це ви провели безліч безсонних ночей, чекаючи на неї? Може, це ви втратили сон та спокій? Вам доводилося давати пояснення її вчителям та офіцерам поліції? Може, ви вибачалися перед продавцями за крадіжки? Може, ви викупали її кредитку?

— Діти з проблемною поведінкою завжди в зоні ризику.

— Моя дочка — дуже обдарований маніпулятор. Вона просто десь у своїх друзів, як і раніше. Гарантую, що за день чи два вона з’явиться посеред ночі з п’яними криками — тут або в Луїзи під дверима. Буде просити грошей — і ви точно подумаєте, що краще б вона взагалі не приходила. Хтось її пожаліє та впустить — вона буде вибачатися, навісить на себе страшенно сумний вигляд — а за кілька днів приведе додому натовп друзів або щось украде. І все почнеться наново.

Вона відсунула з обличчя пасмо золотавого волосся та глянула Семові у вічі.

— Мені довелося ходити до психолога, щоб упоратися з тим хаосом, який улаштовує моя дочка, містере Філдінґ, — казала далі Таня. — Мені вистачає і її братів з їхніми… проблемами поведінки. І терапія навчила мене дечого: настає такий момент, коли треба дбати про себе. Лілі вже достатньо доросла, щоб самостійно приймати рішення…

— Та вона ж дитина, — заперечила я.

— О так. Правильно. І ви виставили дитину за двері посеред ночі. — Таня подивилася на мене задоволеним поглядом людини, правоту якої щойно доведено. — Не все можна пофарбувати в чорно-біле, еге ж? Хай би як нам того хотілося.

— Ви зовсім не хвилюєтесь?

— Ні. Правда. Я вже багато разів через це пройшла.

Я знову хотіла щось сказати, але вона мене випередила:

— Луїзо, у вас комплекс месії? Мою дочку не треба рятувати. Ну а якби й треба було, то у вас не найкращі рекомендації в цій справі.

Сем обійняв мене, перш ніж я встигла вдихнути. Я вже хотіла відповісти щось дійсно вбивче, але Таня вже відвернулася.

— Ходімо. — Сем штовхав мене до виходу. — Давай, давай.

Ми декілька годин кружляли Іст-Ендом, пригальмовуючи біля груп нетверезих дівчат, які нам свистіли, та біля безхатченків. Потім паркували мотоцикл і перевіряли темні арки під мостами. Заглядали в нічні клуби та розпитували людей про неї, показуючи фото на моєму телефоні. Зайшли в той клуб, куди вона мене водила, а також у декілька горезвісних дір, де продавали алкоголь неповнолітнім. Перевіряли автобусні зупинки та кіоски з фастфудом. Але чим далі, тим сміховиннішими здавалися наші спроби її відшукати серед мільйонів людей у центрі Лондона. Вона могла бути де завгодно — і всюди. Я знову надіслала їй есемеску — казала, що ми терміново її шукаємо. Потім ми повернулися до мене додому, і Сем зателефонував у декілька лікарень, щоб переконатися, що така пацієнтка до них не надходила.

Зрештою, ми всілися на дивані з бутербродами та чаєм. Якийсь час панувала тиша.

— Відчуваю себе найгіршою матір’ю у світі. Хоча я навіть і не мати.

Він нахилився, спираючись ліктями на коліна.

— Не варто себе звинувачувати.

— Варто. Що я за людина, якщо виставила з хати шістнадцятирічну дитину серед ночі й навіть не переконалась, куди саме вона їде? — Я заплющила очі. — Але якщо вона й раніше зникала — це ж іще не означає, що з нею зараз усе гаразд. Може, вона з тих підлітків, які постійно тікають з дому — а потім про них ніхто нічого не знає, аж доки собака не викопає їхні кістки в лісі.

— Луїзо…

— Я мала бути сильнішою. Мала зрозуміти її. Вона ж така молода — треба було подумати двічі. Господи, якщо з нею щось сталося, я ніколи собі цього не пробачу. А десь там хтось вийшов погуляти з собакою — і ось-ось побачить щось, що зруйнує його життя…

— Луїзо! — Сем поклав руку на мою ногу. — Годі вже. Ти ходиш колами. Хоч яка та Таня неприємна, але, може, вона має рацію? І десь години за три Лілі подзвонить у твої двері, і ми всі почуватимемось ідіотами та спробуємо забути про це все, аж доки воно не станеться знову.

— Але чого вона не бере телефон? Вона ж знає, що я хвилююся.

— Може, саме тому вона й ігнорує тебе? — Він глянув на мене. — Може, хоче, щоб ти трохи похвилювалася? Слухай, ну ми більше нічого не можемо сьогодні вдіяти. І мені вже час — завтра ранкова зміна.