Джоджо Мойес - Після тебе

— Котра година?

Я повертаюся, щоб глянути на цифри на годиннику.

— Чверть на п’яту.

Світ потихеньку починає ставати на свої місця — неохоче, повільно. За вікном натрієве світло сперечається з темрявою. Під вікнами проїздять таксі та нічні автобуси — а тут лише він і я в теплому ліжку. А ще звук його дихання.

— Я навіть не пам’ятаю, як опинився тут. — Він глянув убік, у вікно. Світло з вулиці впало на його обличчя, і він спохмурнів. Я бачу, як спогади поволі повертаються до нього — таке беззвучне «Ага, зрозуміло».

Він повертає голову — і його губи опиняються коло моїх. Подих теплий та солодкий на смак.

— Я сумував за тобою, Луїзо Кларк.

Хочу сказати йому. Хочу сказати, що не знаю, що відчуваю. Що хочу його — але сама цього боюся. Я не хочу, щоб моє щастя цілковито залежало від когось іншого, не хочу бути заручником долі, якої не контролюю.

Він пильно дивиться на мене, читає думки.

— Не треба думати.

Притягує мене до себе — і всі мої м’язи враз обм’якають. Цей чоловік кожен день бачить межу між життям і смертю. Він усе розуміє.

— Ти надто багато думаєш.

Він проводить рукою по моєму обличчю. Я мимоволі, майже рефлекторно, повертаюся до нього та притискаюсь руками до його долоні.

— Що, просто жити? — шепочу.

Він киває, а потім цілує мене. Цілує повільно і так солодко, що моє тіло вигинається, і я вся стаю одним бажанням.

Чую його голос — низький, просто у вухо. Він називає моє ім’я — так, наче це щось надзвичайно цінне для нього.

Наступні три дні злились у мішанину вирваних для побачень ночей та коротких зустрічей. Я пропустила збори «Жити далі» про ідеалізацію, бо він приїхав саме тоді, коли я збиралася виходити, натомість ми перетворилися на клубок рук та ніг — і не змогли відірватись, аж поки мій кухонний таймер не повідомив, що йому час їхати забирати Джейка. Двічі він чекав на мене вдома, коли я поверталася зі зміни, — його поцілунки в шию та великі долоні на стегнах допомагали якщо не забути, то принаймні закинути якнайдалі в комору свідомості принизливу роботу в «Трилиснику та конюшині».

Я хотіла, хотіла йому опиратись — але не могла. У мене паморочилося в голові, я не могла сконцентруватися, не висипалась. У мене навіть почався цистит — та мені було начхати. Мугикаючи під ніс, я доживала до кінця робочого дня: фліртувала з бізнесменами, радісно всміхалась у відповідь на скарги Річарда. Його бісило моє щастя, він жував щоки та прискіпувався до будь-якої дрібниці.

А мені було все одно. Я співала в ду´ші, ночами лежала без сну та мріяла. Я почала носити свої старі яскраві плаття. Я дозволила собі існувати у своїй бульбашці щастя — хоч і знала, що бульбашка рано чи пізно лусне.

— Я сказав Джейкові, — повідомив Сем. У нього була перерва на півгодини, і вони з Донною зупинилися коло мого дому пообідати — я якраз була вдома перед вечірньою зміною. Я всілася поруч із ними на передньому сидінні швидкої.

— Що сказав?

Він приготував бутерброди з моцарелою, помідорами чері та базиліком. Помідори він сам вирощував у себе на городі, і вони просто вибухали смаком у мене в роті. Те, як я харчувалася, коли жила сама, просто нажахало його.

— Що ти вважала мене його батьком. Я давно не бачив, щоб він так реготав.

— Ти ж не сказав йому, що я розбазікала про те, що його батько плаче після сексу?

— Я колись знала такого чоловіка, — втрутилася Донна. — Він дійсно ридма ридав. Мене це страшенно збентежило — у перший раз я навіть подумала, що зламала йому пеніс.

У мене аж щелепа впала.

— Ага. Правда. У нас було декілька викликів на таке.

— Було, — підтвердив Сем. — Ти б дуже здивувалась, якби дізналася, як часто нам доводиться бачити різні травми сексуального характеру. Я розкажу, коли доїси. — Він кивнув на бутерброд, що я тримала в руках.

— Травми сексуального характеру. Пречудово. Ніби в моєму житті й так замало приводів для хвилювання.

Він відкусив шматок бутерброда та глянув на мене скоса.

— Не хвилюйся. Якщо що — я скажу.

— Ну, коли вже зайшла про це мова, друже, — Донна відкрила банку нескінченних енергетиків, — то знай: я до тебе на виклик не поїду.

Мені подобалося бувати в них у машині. Вони спілкувалися між собою із сарказмом, звичним для людей, що бачили та лікували чи не всі можливі людські жахіття. Вони постійно жартували — нерідко «по-чорному», — і я, сидячи між ними, відчувала себе, як не дивно, на своєму місці. Бо моє життя, хоч яким дивним воно було, на цьому тлі здавалось абсолютно нормальним.