Джоджо Мойес - Після тебе

Я зняла форму, одягла шорти та Віллів кашеміровий светр — для впевненості. Цей светр я взяла в нього вдома вже після його смерті, бо відчуття м’якенької тканини на шкірі заспокоювало. Я вийшла в коридор та широко відчинила вікно. Попереду були лише два короткі прольоти залізних сходів. Два прольоти — і я на місці.

— Нічого не станеться, — сказала я вголос і глибоко вдихнула.

Я вилізла на пожежну драбину. Ноги стали неймовірно ватними, але я впевнено сказала собі, що це тільки в мене в голові. Це просто луна від давнього страху. Це можна подолати — як і будь-що інше. У голові почувся голос Вілла:

«Давай, Кларк. Сходинка. Ще одна. Потім ще одна».

Я обома руками вп’ялася в поруччя. Не дивитись униз. Я не дозволяла собі думати про те, на якій я зараз висоті. Про те, як легенький вітерець натякає: минулого разу все закінчилося погано. Про те, що й досі болить стегно. Я подумала про Сема — і лють погнала мене вперед. Е ні — я більше не буду жертвою. Я більше не буду тією людиною, з якою щось просто трапляється .

На цих думках я дісталася кінця драбини. Ноги вже трусилися. Я мішком перелізла через парапет — тільки б він не зник піді мною — та повалилася на дах на всі чотири. Почувалася слабкою, вся вкрилася липким потом. Краще так і постояти із заплющеними очима, доки мозок зможе усвідомити, що я вже на даху. Я змогла. Я сама контролювала свою долю. Буду сидіти тут, аж доки зможу знов почуватися нормально.

Я повільно сіла на п’яти, тримаючись руками за надійну стіну парапету за моєю спиною. Зробила повільний, глибокий вдих. Наче нормально. Нічого піді мною не рухалося. Я змогла. Можна розплющити очі. І тут у мене перехопило подих.

Навколо мене панувало квітуче царство. Замість мертвих рослин у горщиках, що я закинула багато місяців тому, вивергалися кольорові фонтани червоних та фіолетових квітів. З’явилися два нових кашпо, що рясно квітнули крихітними блакитними пелюстками. Коло однієї з лав стояв розписаний горщик із японським кленом, який легенько дріботів листям на вітрі.

Сонячний куточок даху біля південної стіни прихистив два ящики для розсади, у яких на кущиках висіли маленькі помідори чері. Поруч купкою лежали ще помідори з кучерявими листочками. Я повільно підійшла до них. Пахло жасмином. Зіпершись на залізну лавку, я сіла, відчуваючи під спиною подушку з моєї вітальні.

Неймовірно — така оаза спокою та краси на моєму безплідному даху. Я згадала, як Лілі відламала мертву гілочку та з усією серйозністю почала мені дорікати за те, що я дозволила рослинам померти. Згадала, як вона зауважила «троянди Девіда Остіна», коли побачила кущі в саду місіс Трейнор. І згадала ті дивні купки бруду в коридорі.

Голова просто впала на руки.

Я двічі писала Лілі повідомлення. Перший раз подякувала за її працю над моїм дахом. «Там просто чудово! Шкода, що ти мені не сказала». І ще через день у наступній есемесці я написала, що мені шкода, що наші відносини стали такими напруженими, і якщо їй захочеться говорити про Вілла знову, я з радістю відповім на її запитання. Я також додала, що, сподіваюся, вона побачиться з містером Трейнором та познайомиться з його дочкою, бо вкрай важливо зберігати сімейні зв’язки.

Вона не відповіла. І мене не надто це здивувало.

На наступні два дні той дах став для мене болючим зубом. Я постійно ходила поливати рослини та відчувала свою провину. Прогулюючись між яскравими квітами, я думала про незліченні години, що вона провела тут. Про те, як непросто їй було підняти сюди мішки з ґрунтом та горщики, поки мене не було вдома. Я знов і знов згадувала, як ми жили разом, і поверталася до тієї самої думки: а що я могла вдіяти? Не в моїх силах було змусити Трейнорів прийняти її так, як їй хотілося. Не в моїх силах було зробити її щасливішою. Це міг зробити тільки той, кого більше не було.

Коло мого будинку стояв мотоцикл. Я припаркувалася та пошкутильгала в крамницю через дорогу по молоко. Страшенно стомилася після зміни. У повітрі висіла мжичка, тому я низько нахилила голову. Коли я врешті підвела очі, то біля під’їзду помітила знайому форму. Серце зробило кульбіт.

Я пройшла повз нього, риючись у сумочці в пошуках ключів. Та чого ж мої пальці стають наче ті сардельки, коли я хвилююся?

— Луїзо?

Ключі ніяк не знаходилися. Я знов перевернула всю сумочку: гребінець, серветка, монетки. От чортівня! Поплескала себе по кишенях, намагаючись згадати, куди ж я їх поділа.

— Луїзо.