Джоджо Мойес - Після тебе

Шлунок стисло — ключі залишились у кишені джинсів, які я зняла, одягаючись зранку на роботу. Пречудово .

— Неймовірно. Ти справді збираєшся просто ігнорувати мене? Що, просто отак?

Я глибоко вдихнула та повернулась до нього, розпрямляючи плечі.

— Семе.

Він мав утомлений вигляд. Підборіддя посіріло від щетини. Мабуть, щойно зі зміни. Ох, не треба було звертати уваги на це все. Я втупила очі кудись ліворуч від його плеча.

— Ми можемо поговорити?

— Не думаю, що це має сенс.

— Сенс?

— Я все зрозуміла. Навіщо взагалі ти тут?

— Я тут, бо щойно закінчив паскудну зміну в шістнадцять годин, відвіз Донну і вирішив спробувати з’ясувати, що ж між нами сталося. Бо я ні чорта не второпаю.

— Та ну?

— Нічогісінько.

Ми дивились одне на одного. Чому я раніше не помічала, який же він огидний? Абсолютно неприємна людина. Як я могла бути такою сліпою від жаги до нього, коли кожну частинку мене просто відраза до нього бере? Я ще раз спробувала знайти ключі. Мені не вдалося — схотілося копнути ті кляті двері.

— Так що, може, ти мені щось поясниш? Луїзо, я втомився, я не хочу грати в ці ігри.

— О, ти не хочеш грати в ігри? — У мене вийшов якийсь гіркий смішок.

Він зітхнув.

— Ну добре. Давай так: одне запитання — і я піду. Чому ти не береш трубку?

Я повірити в це не могла.

— Бо я хто завгодно, тільки не ідіотка. Ну, тобто, може, я й була ідіоткою — бо мене попереджали, а я просто проігнорувала це. Так ось, я не беру трубку, бо ти чортів сучий син, ясно?

Я почала збирати те, що повипадало в мене з сумочки. Усе моє тіло пашіло гнівом, наче внутрішній термостат зірвало.

— Ти ж у нас такий молодець, ага! Чортів красунчик, еге ж? Якби ти не був такою жалюгідною сволотою, то, може б, і вразив мене! — Я випросталася та застебнула сумочку. — Подивіться тільки на Сема, такий дбайливий батько! Такий чутливий, такий зворушливий! А що ж насправді? Ти так зайнятий тим, щоб залізти під кожну спідницю, що навіть не помічаєш страждань власного сина!

— Власного сина?

— Саме так! Бо ми — ми слухаємо його! Звісно, я не маю права розповідати про те, що чую на зустрічах. Але він сам тобі ніколи того не скаже — бо він лише підліток! Він абсолютно нещасний — і не тільки через втрату мами, а й через те, що ти ніяк не припиниш проводити половину міста через своє ліжко!

Я вже кричала, затиналася, махала руками. Самір разом із братом спостерігали за мною крізь вітрину. Начхати. Може, в мене більше й не буде можливості все це сказати.

— Так, я знаю, я була досить дурною, щоб стати однією з тих жінок! Але для нього — і для мене — ти сучий син, так і знай. Саме через це я з тобою не розмовляю! І ніколи не розмовлятиму!

Він потер голову.

— А ми зараз говоримо про Джейка?

— Звісно, ми говоримо про Джейка! Скільки взагалі в тебе синів?

— Джейк мені не син.

Я витріщилась на нього.

— Джейк — син моєї сестри. Мій племінник.

Мені знадобилося декілька секунд, щоб це усвідомити. Сем уважно на мене дивився — брови насуплені, наче й сам намагається щось зрозуміти.

— Але… ти ж по нього приїздиш… Він живе з тобою…

— Я забираю його по понеділках, бо його батько на зміні. І він зі мною не живе — він іноді в мене ночує.

— Джейк… не твій син?

— У мене немає дітей. Принаймні я про них не знаю. Хоча зізнаюся, що твоя історія з Лілі змушує іноді замислитися.

Я згадала, як він обіймав Джейка, та прокрутила в голові з десяток наших розмов.

— Але я ж бачила вас тоді… коли ми вперше зустрілися… Ти його обійняв… а коли ми розмовляли, він закотив очі, наче… — Сем схилив голову. — Господи… так ті жінки…

— З тими жінками спав не я.

Ми стояли посеред вулиці. Самір уже навіть вийшов на поріг, щоб на нас витріщатися. До нього приєднався ще один його брат. Усі люди на зупинці теж на нас дивилися. Сем кивнув на двері.

— То що, може, тепер поговоримо всередині?

— Так-так… Ой… я не можу. Я, здається, забула ключі.

— А запасні?

— У квартирі.

Він провів долонею по обличчю та глянув на годинник. Було ясно, що він страшенно втомився. Я позадкувала на крок.

— Так, їдь додому. Поговоримо завтра. І — вибач.

Дощ посилився до справжньої літньої зливи. Дорогою вже струменіли цілі потоки води. Самір із братами по той бік вулиці сховались у крамниці.

Сем зітхнув, глянув у небо, а потім знов на мене.

— Постривай-но.

Він позичив у Саміра велику викрутку та повів мене до пожежної драбини. Я двічі посковзнулася на слизькому металі, і він притримав мене рукою. Від його дотику мене прошивало чимось гарячим. Коли ми дійшли до мого поверху, він встромив викрутку в раму вікна та почав штовхати її вгору. Вона доволі швидко подалася.