Джоджо Мойес - Після тебе

— Дафно, було дуже сміливо з твого боку поділитися з нами цим. Дякую. — Марк співчутливо усміхнувся. — Це чудово, що ви всі починаєте рухатися далі. Я знаю, що іноді кожен день вимагає просто нелюдських зусиль — навіть щоб просто його пережити.

Я глянула вниз — Дафна й досі тримала мене за руку. Наші пальці переплелись, і я міцно стисла її долоню у відповідь. І тут — я навіть не встигла подумати — я почала говорити.

— Я зробила дещо, що б зараз хотіла змінити.

До мене повернулося кілька облич.

— Я познайомилася з дочкою Вілла. Вона просто нізвідки ввірвалась у моє життя. Я думала, вона допоможе мені пережити його смерть, але замість того я відчуваю…

Усі витріщалися на мене. Фред корчив якусь пику.

— Що таке? — запитала я.

— А хто такий Вілл? — поцікавився Фред.

— Ти ж казала його звали Білл.

Я трохи осунулась на стільці.

— Вілл — це і є Білл. Раніше мені було дивно називати його на ім’я.

Почулося загальне зітхання. Дафна поплескала мене по руці.

— Нічого, дорогенька. Це ж лише ім’я. У минулій групі в нас була жінка, яка взагалі все вигадала. Вона розповідала, що в неї дитина померла від лейкемії, а виявилося, що в неї і золотої рибки ніколи не було.

— Усе гаразд, Луїзо. Можеш із нами поговорити про це. — Марк подивився на мене своїм особливим співчутливим поглядом. Я трохи всміхнулася йому, щоб дати зрозуміти, що оцінила його погляд. І що Вілл — не золота рибка. Та яка, в біса, різниця? У мене не менш заплутане життя, ніж у них усіх.

Я розповіла, як з’явилася Лілі і як я думала, що зможу допомогти. Думала, що зможу возз’єднати їхню родину — і всі будуть щасливими. І про те, якою наївною дурепою виявилась.

— Я наче підвела Вілла. І його, і всіх інших — знову. А тепер вона зникла — і я постійно думаю, що б я могла зробити інакше. Насправді ж, я просто не впоралася. Я була недостатньо сильною, щоб узяти все під контроль і допомогти.

— Але твої коштовності! Їх же вкрали! — Друга волога пухка долоня Дафни накрила мою. — Ти мала повне право сердитися!

— Те, що в неї немає батька, ще не дає їй права поводитися як паскуда, — зауважив Суніл.

— Я взагалі думаю, що ти вчинила дуже шляхетно, коли дозволила їй залишитися. Я б, мабуть, не дозволила, — зізналася Дафна.

— Луїзо, а її батько зробив би інакше, як ти гадаєш? — Марк налив собі ще кави.

Шкода що в нього тут немає нічого міцнішого.

— Не знаю. Але він умів брати все під контроль. Навіть незважаючи на те, що він не рухав ані ногами, ані руками. Він би не дав їй робити тих дурниць. Він точно би привів її якось до ладу.

— А ти точно його не ідеалізуєш? Ми говорили про ідеалізацію на восьмому занятті. Я постійно роблю з Джиллі майже святу, правда, Марку? — поділився Фред. — Я забуваю, що вона вічно розвішувала свої панчохи в душі і це доводило мене до сказу.

— Її батько, може, теж нічого б не міг із нею вдіяти. Ти не можеш цього знати. Може, вони б ненавиділи одне одного.

— Судячи з твоїх розповідей, вона непроста дівчина, — додав Марк. — І ти дала їй стільки шансів, скільки могла. Луїзо, іноді… іноді рухатися вперед — значить захищати свої інтереси. І ти в глибині душі сама це знаєш. Якщо Лілі принесла лише негаразди та хаос у твоє життя, тоді ти, мабуть, просто дійшла єдиного правильного рішення.

— Так, так. — Присутні закивали. — Не будь надто суворою із собою. Ти ж лише людина.

Вони всі були такі милі, так доброзичливо мені всміхалися, так хотіли, щоб мені стало трохи краще. Я майже їм повірила.

У вівторок я попросила Віру прикрити мене на десять хвилин — пробурмотіла щось про жіночі проблеми, і вона відразу закивала, мовляв, «жіноче життя — одні суцільні проблеми», та пообіцяла розповісти про свою міому. Я побігла в найменш відвідуваний жіночий туалет із ноутбуком у сумці — лише тут Річард мене б не побачив. На форму я накинула сорочку, ноутбук примостила коло раковин, а сама розташувалася перед монітором. Після цього я підключилася до безкоштовного (щоправда, лише півгодини) інтернету аеропорту — і рівно о п’ятій вийшов на зв’язок містер Гопнік, я ледь устигла зняти свою кучеряву перуку ірландської танцівниці.

Незважаючи на те, що я бачила лише не дуже якісне зображення обличчя містера Гопніка, відразу було зрозуміло, що він багатий. У нього було гарно підстрижене волосся кольору солі з перцем, а його погляд навіть на маленькому екрані передавав владність. Говорив він коротко й по-діловому. І до того ж за його спиною на стіні висіли картини старих майстрів у золочених рамах.