Джоджо Мойес - Після тебе

Він не став питати про мою освіту, навички та резюме. Його не зацікавило навіть, чому під час співбесіди за мною розташована сушарка для рук. Він проглянув якісь документи, а потім запитав про мої стосунки з Трейнорами.

— Хороші! Тобто я думаю, що вони можуть дати мені хороші рекомендації. Я нещодавно бачилася з ними обома з деяких причин, так що стосунки в нас хороші, навіть незважаючи на… на обставини…

— Обставини закінчення вашого співробітництва, — підказав він низьким рішучим голосом. — Так, Натан докладно розповів мені про цю ситуацію. Ви опинились у непростій історії.

— Так, непростій. — Запала недовга тиша. — Але для мене це було честю. Бути частиною життя Вілла.

Він щось занотував.

— А чим ви відтоді займалися?

— Я трохи подорожувала, здебільшого Європою. Було… цікаво. Мені сподобалося — це дозволяє подивитися на все трохи інакше. — Я спробувала всміхнутися. — Зараз я працюю в аеропорту, але це не зовсім… — За моєю спиною відчинилися двері, і увійшла жінка з валізою на коліщатах. Я трохи пересунула комп’ютер, сподіваючись, що він не почує, як вона зайде в кабінку. — Це не зовсім те, чим я хотіла б займатися на тривалу перспективу.

«Будь ласка, пісяй тихо!» — подумки просила я жінку.

Містер Гопнік поставив мені декілька запитань про мої обов’язки на теперішній роботі та про зарплатню. Я щосили намагалась ігнорувати звук зливу унітаза та дивитись у монітор. З кабінки вийшла жінка.

— І що б ви хотіли… — Жінка пролізла повз мене до сушарки для рук. Та гучно заревла, і містер Гопнік спохмурнів.

— Зачекайте декілька секунд, будь ласка, — я затулила пальцем те, що, як я сподівалася, було мікрофоном. — Пробачте, — звернулася я до жінки, перекрикуючи шум. — Сушаркою не можна користуватися: вона зламана.

Вона повернулася до мене, а потім знову глянула на пристрій.

— Ні, не зламана. Тут же немає таблички, правда?

— Неочікувано згоріла. Це дуже небезпечно.

Вона знову підозріло глянула на сушарку, прибрала руки й вийшла. Я поставила під двері стілець, щоб ніхто не міг увійти, і знову повернула ноутбук до себе.

— Пробачте, будь ласка. Довелося зустрітися з вами під час роботи, і я…

Містер Гопнік вивчав якісь папери.

— Натан повідомив, що з вами недавно стався нещасний випадок.

— Так. — Я глитнула. — Але мені вже набагато краще. Я вже одужала. Тільки трохи шкутильгаю.

— Ну, це трапляється і з кращими з нас. — Він трохи всміхнувся. Хтось штовхнув двері, і я підперла їх своєю вагою.

— А що було для вас найскладнішим? — запитав він.

— Пробачте?

— Я маю на увазі роботу з Віллом Трейнором. Це мало бути непросто.

Я завагалась. У кімнаті раптом стало дуже тихо.

— Дозволити йому піти, — відповіла я. Раптом на очі навернулися сльози.

Леонард Гопнік уважно глянув на мене крізь декілька тисяч миль. Я змагалася з бажанням витерти сльози з очей.

— Мій секретар з вами зв’яжеться, міс Кларк. Дякую, що приділили мені час. — Він кивнув, і його зображення зникло. Я залишилась перед порожнім екраном віч-на-віч із тим фактом, що знову провалилася.

Увечері я повернулася додому з наміром не думати про співбесіду. Подумки я, наче мантру, повторювала слова Марка. Я обдумувала все, що робила Лілі, всіх її гостей, крадіжку, наркотики, нескінченні повернення серед ночі та старалася подивитися на це крізь призму того, про що ми говорили на зустрічах групи. Лілі була просто втіленням хаосу та безладу, вона лише брала і не давала нічого натомість. Вона була молода і мала біологічний зв’язок із Віллом, але це не означало, що я повинна взяти повну відповідальність за неї або примиритися з тим безладом, який вона лишає по собі.

Стало трохи краще. Справді. Я згадала, як Марк казав: дорога з володінь горя ніколи не буває прямою. Будуть і погані дні, і хороші. Просто сьогодні був поганий день, такий собі вигин моєї дороги — його треба просто пройти, просто пережити.

Я зайшла у квартиру та кинула сумку. Приємно повертатися в таку саму квартиру, якою залишила її вранці. Треба трохи зачекати, а потім написати їй — приїзди Лілі до мене в майбутньому мають бути впорядковані. Я приділю максимум уваги пошуку нової роботи і врешті-решт хоч трохи подбаю про себе. Треба дати собі можливість загоїти рани. Ну й досить на цьому, бо я вже починаю говорити, як Таня Готон-Міллер, і мене це бентежить.

Я глянула на пожежний вихід. Ну що ж, перший крок — знов піднятися на той дурний дах. Без паніки залізти туди і посидіти хоч із півгодини. Подихати повітрям та покласти край цій сміхотворній владі частини квартири над моєю уявою.