Джоджо Мойес - Після тебе

Я, у свою чергу, розповіла йому про повернення Лілі. Він співчутливо скривився, коли я переказувала про зустріч із Трейнорами. Я розповіла також про її раптові зміни настрою та хаотичну поведінку — він кивав, наче цього і слід було чекати. Коли я розповідала про матір Лілі, він зауважив:

— Те, що вони заможні, ще не робить їх хорошими батьками. Якби її мати отримувала допомогу з безробіття, то до них уже давно завітали б із соціальної служби. — Він підняв угору кухоль. — Ти робиш хороше діло, Луїзо Кларк.

— Тільки не думаю, що в мене добре виходить.

— Усі вважають, що в них нічого не виходить із підлітками. Так що це типово.

Важко було усвідомити, що оцей Сем, який комфортно почувається вдома та піклується про курчат, — той самий компульсивний бабій, про якого я чула на зустрічах «Жити далі». Але я добре знала, наскільки може відрізнятися те, як людина себе подає світові, від того, яка вона насправді. Горе може змусити вас поводитися так, що ви й самі не зможете себе зрозуміти.

— Мені подобається твій вагончик. І твій невидимий будинок.

— Тоді сподіваюся, що ти ще завітаєш, — відповів він.

Компульсивний бабій. Якщо він так чіпляв жінок, подумала я з тугою, то він молодець. Потужний спосіб: образ скорботного батька з рідкісними усмішками. Та він навіть курча брав однією рукою так, що те видавалося щасливим! Я не можу дозволити собі стати однією з тих психічних його дівчат, постійно повторювала я собі. Але потай мені було приємно фліртувати з красивим чоловіком. Узагалі приємно відчувати щось, крім тривоги чи тихої злості, — а саме ці дві емоції наповнювали моє життя. Єдина моя зустріч із протилежною статтю в минулому сталася під дією великої кількості алкоголю та скінчилася поїздкою в таксі й сльозами самоненависті в ду´ші.

«А що ти скажеш, Вілле? Це нормально?»

Сонце вже почало сідати, і курчата неохоче повертались у свій курник. Сем уважно на них дивився, відкинувшись на стільці.

— У мене виникає таке відчуття, Луїзо Кларк, що коли ти говориш зі мною, у тебе в голові відбувається ціла окрема розмова про щось інше.

Я хотіла відповісти щось дотепне, але він мав рацію. Сказати було нічого.

— Ми з тобою ходимо колами навколо чогось.

— А ти дуже відвертий.

— Здається, тебе це збентежило.

— Ні. — Я глянула на нього. — Ну, може, трошки.

За нашими спинами ворона з шумом злетіла, скаламутивши крилами спокійне повітря. Мені раптом захотілося поправити волосся, але замість того я випила ще пива.

— Ну добре. Ось тобі питання. Скільки треба часу, щоб пережити смерть? Смерть когось, кого ти любив?

Не знаю, чому я це спитала про це. З огляду на обставини, це був жорстокий удар. Може, я злякалася, що ввімкнеться режим компульсивного бабія.

Очі Сема розширилися.

— Ого. Ну… — Він утупився в чашку, а потім перевів погляд на темні поля. — Я взагалі не думаю, що це можна пережити.

— Життєствердна відповідь.

— Та ні, правда. Я багато про це думав. Можна навчитися із цим жити — жити з ними. Вони ж нікуди не зникають, навіть якщо вони більше й не живі. Звісно, потім уже немає такого страшного гнітючого горя, яке засмоктує тебе і примушує плакати в незручних місцях, сердитися на ідіотів навколо, які чомусь живі, тоді як кохана людина — ні. До цього поступово звикаєш, вчишся жити навколо цієї діри. Я не знаю. Стаєш бубликом — тоді як був булочкою.

На його обличчі з’явилася така печаль, що я відчула себе винною.

— Бубликом…

— Дурне порівняння, — сказав він з напівусмішкою.

— Я не хотіла…

Він труснув головою, глянув на траву під ногами, потім на мене.

— Ну що ж, давай я відвезу тебе додому.

Ми пішли через пасовище до його мотоцикла. Стало прохолодно, і я обхопила себе руками. Він помітив і віддав мені свою куртку, запевняючи, що йому і так буде нормально. Вона була важка і якась дуже чоловіча. Я докладала зусиль, щоб не відчувати її запаху.

— Ти до всіх своїх пацієнток так клеїшся?

— Тільки до живих.

Я засміялася — неочікувано та голосніше, ніж хотіла.

— Взагалі-то нам не можна запрошувати пацієнтів на побачення. — Він простягнув мені шолом. — Але ти наче як більше не моя пацієнтка.

Я взяла шолом.

— Так у нас і не справжнє побачення.

— Правда? — Він дещо філософськи кивнув, поки я залазила на сидіння. — Ну добре.

Того тижня Джейк не прийшов на чергову зустріч «Жити далі». Дафна розповідала, що не може відкривати банки, бо більше немає чоловіка на кухні, а Суніл — про те, як важко розділити речі брата між усіма іншими братами та сестрами. А я все чекала, коли ж відчиняться важкі червоні двері в кінці холу. Я виправдовувалась тим, що переживаю за хлопця, якому треба було комусь розповісти про свої почуття щодо поведінки батька. Буцімто я зовсім не хотіла побачити Сема коло його мотоцикла.