Джоджо Мойес - Після тебе

Іноді вона сердилась, іноді поводилася грубо. Але я ніколи не могла їй відмовити. Вона поводилася непередбачувано, але я відчувала, що моя квартира для неї — тиха гавань. Я почала шукати відповіді: намагалася читати повідомлення в телефоні (під паролем), шукала в кишенях наркотики (їх не було — якщо не враховувати той єдиний косяк). А одного разу вона прийшла заплакана та п’яна, а під будинком ще сорок хвилин без упину сигналила машина — аж доки один із сусідів не спустився і не тріснув у лобове скло так сильно, що водій мусив поїхати.

— Слухай, я не засуджую тебе, але це не дуже добре — напиватися до такого стану, що вже й не знаєш, що робиш, — сказала я якось уранці, готуючи нам каву.

Лілі проводила зі мною так багато часу, що я вже навіть звикла до такого життя: купляла їжу на двох, прибирала гармидер, що вчинила не я, робила вдвічі більше гарячих напоїв і щільно зачиняла двері ванної, щоб не чути того «О Господи, який жах!»

— А говориш, наче засуджуєш. Хіба оце твоє «не дуже добре» — не засудження?

— Я серйозно.

— А я хіба кажу тобі, як треба жити? Я кажу тобі, що твоя квартира вганяє в депресію, а одягаєшся ти як людина, яка втратила волю до життя, — звісно, коли ти не в порнокостюмі кульгавого ельфа. Кажу? Кажу? Ні. Я тобі нічого не кажу. Просто дай мені спокій.

Я хотіла розповісти їй. Розповісти, що сталося зі мною дев’ять років тому, коли я забагато випила. Як моя сестра мене, босу та в сльозах, вела додому пізно вночі. Але вона б сприйняла це з тією самою дитячою зневагою, що й інші мої одкровення. Та і я все одно змогла це розповісти тільки одній людині, а його більше не було.

— І це некрасиво будити мене посеред ночі — мені ж рано вставати на роботу.

— Тоді дай мені ключ. Так я не буду тебе будити. — Вона переможно усміхнулася. Її усмішка була такою рідкістю і так діяла, що я, сама того не усвідомлюючи, дала їй ключ. І вже знала, що б сказала моя сестра, якби про це довідалася.

З містером Трейнором я спілкувалася двічі. Він стурбовано розпитував, як почувається Лілі і що взагалі вона планує робити зі своїм життям.

— Вона розумна дівчинка. Недобре, що вона кинула школу в шістнадцять. Її батьки зовсім нічого не кажуть із цього приводу?

— Та вони наче не дуже багато говорять із нею.

— Може, мені з ними побалакати? Як гадаєте, їй потрібні будуть гроші для вступу до університету? Маю визнати, що з розлученням справи в мене трохи погіршились, але Вілл залишив чимало. Так що, може… може, це була б гарна нагода їх використати? — Він притишив голос. — Але Деллі краще зараз про це нічого не казати. Я не хочу, щоб вона зрозуміла все неправильно.

Я придушила бажання спитати, як же взагалі правильно його зрозуміти.

— Луїзо, як ви гадаєте, у вас би вийшло переконати її приїхати знову? Вона не йде мені з голови. Я б дуже хотів спробувати все спочатку. І Делла теж би хотіла краще її пізнати, я переконаний.

Я згадала вираз обличчя Делли тоді, коли ми ходили одна навколо одної в кухні, — цікаво, містер Трейнор умисне такий сліпий чи він просто невиправний оптиміст?

— Спробую, — пообіцяла я.

Коли сидиш сам удома в спекотні літні вихідні, квартиру сповнює особлива тиша. Я відпрацювала ранкову зміну, звільнилась о четвертій і о п’ятій була вже вдома. Я страшенно втомилась і потай раділа, що хоч декілька годин зможу провести на самоті. Сходила в душ, з’їла якийсь бутерброд і полізла в інтернет дивитись оголошення про роботу, де б пропонували хоч трохи більше за мінімальну платню або ж не вимагали працювати вночі. Потім я сіла у вітальні, де всі вікна були відчинені, сподіваючись хоч на якийсь вітерець і слухаючи гомін міста, розчинений у спекотному повітрі.

Здебільшого мене задовольняло моє життя. Я була вже на багатьох зустрічах групи підтримки і знала, як важливо бути вдячною за дрібниці. Я була здорова. Знову мала родину. Роботу. І навіть якщо я не примирилася зі смертю Вілла, то принаймні трохи вилізла з-під її тіні.

Але були й інші моменти.

У такий вечір, як сьогодні, коли на вулицях за вікном гуляють пари, з барів виходять веселі люди, що планують десь повечеряти або поїхати кудись у клуб, у мене всередині оселявся біль. Щось первісне в мені підказувало, що я не там, де маю бути. Що мені чогось не вистачає.

У такі моменти я відчувала себе покинутою.

Я трохи прибрала квартиру, випрала форму та вже почала поринати в меланхолію, коли раптом подзвонили в домофон. Я встала і зняла слухавку коло дверей, очікуючи запитань від кур’єра чи, може, якусь гавайську піцу, яку привезли не туди. Але почула чоловічий голос: