Джоджо Мойес - Після тебе

— Ну що, Луїзо, як вам живеться?

— Дякую, добре.

— Ви й досі працюєте… доглядальницею?

— Ні. Я… якийсь час подорожувала, а тепер працюю в аеропорту.

— О, добре! Сподіваюся, «British Airways»?

Я почервоніла.

— Чи, може, ви в управлінні аеропортом?

— Я працюю в барі. В барі аеропорту.

Він на якусь мить затнувся, але потім упевнено кивнув.

— Людям завжди потрібні бари. Особливо в аеропортах. Я завжди беру подвійний віскі, перш ніж сісти в літак, правда, люба?

— Так і є, — підтвердила Делла.

— Мабуть, цікаво спостерігати, як люди відлітають щодня. Захопливо.

— Ну, в мене інших справ вистачає.

— Звичайно ж. Добре. Це дуже добре.

Запала коротка тиша.

— А коли має народитися дитина? — запитала я, щоб відволікти від себе увагу.

— Наступного місяця, — відповіла Делла, склавши руки на своєму великому животі. — Це дівчинка.

— О, як мило! Як думаєте її назвати?

Вони обмінялися поглядами, звичайними для батьків, які вже обрали ім’я, але ще не хочуть нікому казати.

— О, ну… ми ще й не знаємо.

— Дивне відчуття. У моєму віці знову стати батьком. Не можу собі цього уявити. Ці підгузки й таке інше. — Він глянув на Деллу. — Але це просто чарівно. Мені пощастило. Нам обом, правда ж, Делло?

Вона усміхнулась у відповідь.

— А як там Джорджина?

Мабуть, тільки я помітила, як вираз обличчя містера Трейнора змінився на якусь йоту.

— О, у неї все добре. Вона й досі в Австралії — ви ж пам’ятаєте?

— Так, звісно.

— Але декілька місяців тому приїздила… хоча майже весь час вона була в мами. У неї стільки справ.

— Звичайно ж.

— У неї, здається, є хлопець. Хтось мені казав, що вона зустрічається з чоловіком. Це… це добре.

Делла простягнула руку до нього та легенько торкнулася.

— А хто така Джорджина? — спитала Лілі, жуючи печиво.

— Молодша сестра Вілла, — відповів містер Трейнор. — Твоя тітка! — повернувся він до Лілі. — Саме так! І, до речі, ти схожа на неї, коли вона була твого віку!

— А є фотографії?

— О, я знайду. — Він потер щоку. — Де ж я поклав ті випускні альбоми?

— У твоєму кабінеті, — підказала Делла. — Сиди, я принесу. Мені корисно більше рухатися.

Вона підвелася й важко вийшла з кімнати. Лілі наполягла на тому, щоб піти з нею:

— Я хочу подивитися всі фотографії. Цікаво, на кого я схожа.

Містер Трейнор з усмішкою дивився їм у спину. Я в тиші пила свій чай.

— Ви з нею вже говорили?.. З Камілою? — запитав він мене.

— Я не знаю, де вона зараз живе. Я хотіла запитати у вас. З нею Лілі теж хоче зустрітися.

— У неї були непрості часи. Ну, так каже Джордж. Ми не дуже багато спілкувались, усе це складно…

Він кивнув на двері й ледь чутно зітхнув.

— Хочете самі їй сказати? Про Лілі? — уточнила я.

— О, ні. Ні… Я… я не певен, що вона хотіла б… — Він провів рукою по лобі. — Краще ви.

Він написав мені адресу та номер телефону на аркуші.

— Це далеченько, — зауважив, ніби вибачаючись. — Вона хотіла почати все спочатку. Переказуйте їй вітання від мене, добре? Це… це дивно — мати онуку. За таких обставин… — Він притишив голос. — Дивно, але Каміла — чи не єдина людина, яка зараз здатна зрозуміти мої почуття.

Якби він був кимось іншим, я б його обійняла. Але ж ми були англійці, а він ще й у якомусь розумінні був моїм начальником — тому ми просто ніяково всміхнулись одне одному. І, напевне, обоє потай побажали провалитися крізь землю.

Містер Трейнор сів рівно в кріслі.

— А все ж мені пощастило. У моєму віці — така можливість почати все спочатку. Не думаю, що я навіть на це заслуговую.

— Я впевнена, що ви заслуговуєте на щастя.

— А ви? Я знаю, що Вілл був вам дуже небайдужий…

— Він непроста людина. — У мене в горлі став клубок. Коли я змогла його позбутися, містер Трейнор усе ще дивився на мене.

— Мій син був самим життям, Луїзо. Не мені вам це казати.

— У цьому й справа, так?

Він чекав.

— У нього жити виходило краще, ніж у будь-кого з нас.

— Ви пройдете через це, Луїзо. Ми всі пройдемо — по-своєму. — Він м’яко на мене глянув і торкнувся мого ліктя.

У кімнату повернулася Делла і почала так показово збирати чашки назад на тацю, що це могло бути лише сигналом для нас.

— Ну, нам уже час, — сказала я Лілі, яка тримала фотокартку в рамці.

— Ми з нею схожі, правда? Дивись, очі схожі. Як думаєш, вона захоче зі мною поспілкуватись? А в неї є електронна пошта?

— Я певен, що захоче, — відповів містер Трейнор. — Але якщо ти не проти, Лілі, я сам з нею спочатку поговорю. Це для нас усіх серйозні новини, і їй знадобиться декілька днів, щоб перетравити.