Джоджо Мойес - Після тебе

— Думаю, це не так.

— Нікому в школі я не подобаюсь. Мої батьки не можуть дочекатися, щоб позбутися мене. — Вона особливо жорстоко вгризлась у ніготь на великому пальці. — Хіба нормальна мати може дозволити своїй дитині жити в страшній старій квартирі бозна з ким?

Я глибоко вдихнула.

— Містер Трейнор хороша людина. Я б тебе сюди не привезла, якби не була переконана, що все пройде добре.

— А можна, ми відразу підемо, якщо я йому не сподобаюсь? Відразу, добре?

— Звісно.

— Я відразу це зрозумію. З першого його погляду.

— Ми будемо бігти, аж п’яти блищатимуть, якщо буде треба.

Вона неохоче посміхнулася.

— Ну, ходімо. — Я щосили намагалася не показувати їй, що нервую не менше за неї.

Я стояла на сходинці та дивилася на Лілі, намагаючись не думати про те, де зараз перебуваю. Двері повільно відчинилися — він стояв у тій самій волошковій сорочці, яку я пам’ятала. У нього була нова стрижка, коротша, — можливо, так він марно намагався побороти ті ознаки старості, що з’явилися через горе. Він розтулив рота, наче хотів щось сказати, але забув. Потім глянув на Лілі — і його очі трохи розширилися.

— Лілі?

Вона кивнула.

Він уважно на неї дивився. Ніхто з нас не ворушився. А потім його губи стислись, на очі набігли сльози, він ступив крок та міцно її обійняв.

— Дорогенька, Господи, який я радий тебе бачити. Господи Боже.

Він схилив свою сиву голову на її. Я на мить подумала, що Лілі відсторониться — вона не дуже схильна до фізичних контактів. Але на моїх очах вона обхопила його руками навколо пояса і міцно, до білих кісточок, схопилася за його сорочку. Вона стояла там із заплющеними очима й дозволяла себе обіймати. Мені здавалося, що вони так простояли цілу вічність — старий чоловік зі своєю онукою, просто на порозі.

Зрештою містер Трейнор відхилився, і я побачила, що його обличчям струменять сльози.

— Дай я на тебе подивлюся, дай лишень подивлюся.

Вона кинула на мене спантеличений, але радісний погляд.

— Так-так, я бачу. Тільки-но подивися на себе! Подивися ж на себе! — Він повернувся до мене. — Вона ж схожа, правда? Схожа на нього?

Я кивнула.

Лілі теж пильно вдивлялася в обличчя старого — певно, шукала в ньому батькові риси. Опустивши очі, вона побачила, що й досі тримає його за руку.

До того моменту я й не усвідомлювала, що плачу. На старому обличчі містера Трейнора з’явилося неприховане полегшення, радість від того, що йому вдалося частково повернути втрачене, щастя, що вони знайшли одне одного. Вона усміхалася йому у відповідь м’якою усмішкою порозуміння, і всі мої хвилювання та сумніви щодо Лілі Готон-Міллер зникли.

Минуло лише трохи менш ніж два роки, але Ґранта-гауз значно змінився. Щезли величезні антикварні шафи, важкі штори та скриньки, що стояли на полірованих столах із цінної деревини. І причину таких змін легко було вгадати, коли ввійшла качкоподібна Делла Лейтон. У будинку ще лишилося декілька блискучих антикварних меблів, але основна частина стала білою або ж якихось яскравих кольорів: нові сонячно-жовті штори з крамниці «Sanderson» [21] Елітна марка домашнього текстилю. , пастельного кольору килимки на старовинній дерев’яній підлозі, новомодні принти в простих рамках. Вона повільно підійшла до нас із не зовсім щирою усмішкою, наче її хтось примусив усміхатись. Я мимоволі почала відступати від неї — мене чомусь шокував вигляд вагітної жінки на останніх днях з її величезним тілом та майже непристойним виступом живота.

— Доброго дня. Ви, певно, Луїза? Дуже приємно з вами познайомитися.

Її яскраве руде волосся було забране заколкою. Рукави блакитної сорочки були закачані, і я бачила, що зап’ястки трохи набрякли. Неможливо також оминути увагою каблучку з величезним діамантом на пальці, і мене вкололо болем, коли я спробувала уявити, як то було для місіс Трейнор.

— Вітаю, — промовила я, маючи на увазі її живіт. Я ще щось хотіла додати до цього, але не могла придумати, що саме доречно сказати вагітній жінці. Які слова взагалі вживають? «Велика»? Чи, навпаки, «невелика»? «Охайна»? «Квітуча»? Може, є якісь спеціальні евфемізми, призначені саме для того, щоб замаскувати оте «Чорт забирай!», що загрожує зірватися з язика.

— Дякую. Для нас це стало сюрпризом, але неймовірно приємним. — Вона відвела від мене погляд, продовжуючи стежити за Лілі та містером Трейнором.

Він і досі однією рукою тримав руку Лілі та трохи погладжував її другою, розповідаючи про дім, де багато поколінь жила його родина.