Джоджо Мойес - Після тебе

— Як щодо чаю? — запропонувала Делла. А потім окремо: — Стівене, чаю?

— Із задоволенням, люба, дякую. Лілі, ти п’єш чай?

— Можна мені соку, будь ласка? Чи води? — усміхнулася Лілі.

— Я вам допоможу, — запропонувала я Деллі. Містер Трейнор почав показувати Лілі своїх предків на портретах на стіні: там у когось ніс, схожий на її, а тут волосся такого ж кольору.

Делла ще на кілька секунд затримала на них погляд — і мені здалося, що я побачила тінь тривоги на її обличчі. Вона впіймала мій погляд і швидко всміхнулася, як людина, що соромиться показувати свої почуття стороннім людям.

— Дуже мило з вашого боку, дякую.

Ми крутились одна навколо одної в кухні, дістаючи молоко, цукор, заварник та обмінюючись ввічливими репліками щодо печива. Я дістала з шафи чашки, до яких Деллі важко було нахилятись, і поставила їх на стіл. Чашки теж були нові — я відразу помітила. З геометричним дизайном, за останньою модою — уже не стара порцеляна з тендітними дикими квітками та травами зі складними латинськими назвами, яка подобалася її попередниці. Тут наче відбувалося швидке й безжальне нищення всіх слідів тридцятивосьмирічного перебування місіс Трейнор.

— Дім став дуже… милим. Інакшим, — зауважила я.

— Так. Річ у тому, що багато меблів Стівен втратив під час розлучення, тому нам довелося дещо тут змінити. — Вона потяглася по банку з чаєм. — Він втратив речі, які багато поколінь належали родині. Вона забрала все, що змогла. — Делла кинула на мене погляд, щоб переконатися, чи можна вважати мене союзницею.

— Я не розмовляла з місіс… Камілою відтоді, як Вілл… — Я раптом відчула себе зрадницею.

— Стівен казав, що ця дівчина просто прийшла до вас додому? — Вона ввічливо всміхалася.

— Так. Це страшенно мене здивувало. Але я говорила з матір’ю Лілі, і вона… вона, вочевидь, була якийсь час близька з Віллом.

Делла вперлася рукою собі в поперек і повернулася по чайник. Мама казала мені, що в неї було невелике адвокатське бюро в містечку недалеко звідси. «Виникають певні питання щодо жінки, яка не вийшла заміж до тридцяти, — сказала мама і, кинувши погляд у мій бік, швидко виправилася, — тобто до сорока. До сорока».

— То як ви думаєте, чого вона хоче?

— Перепрошую?

— Чого вона хоче? Дівчинка.

Я чула, як Лілі з дитячим інтересом ставить містерові Трейнору якісь запитання, і мені схотілося її захистити.

— Я не думаю, що вона чогось хоче. Вона щойно дізналася про свого справжнього батька і просто хоче познайомитися з його родиною. Зі своєю родиною.

Делла нагріла заварник, відміряла потрібну кількість чаю (не точно — так робила й місіс Трейнор) і почала повільно заливати окропом, намагаючись не бризнути на себе.

— Ми зі Стівеном уже давно кохаємо одне одного. У нього… у нього були важкі часи. І було б… — вона дивилась кудись убік, поки говорила, — було б недоречно ускладнювати його життя тепер.

— Я не думаю, що Лілі хоче ускладнити життя йому чи вам, — обережно почала я. — Вона має право знати свого дідуся.

— Звичайно, — погодилася Делла миролюбно, знову ховаючись під ввічливою усмішкою. Тут я зрозуміла, що провалила якусь перевірку, але байдуже.

Востаннє перевіривши тацю, Делла нарешті підняла її й понесла у вітальню, згодившись довірити мені пиріг та заварник.

— Як у вас справи, Луїзо?

Містер Трейнор відкинувся у своєму глибокому кріслі з широкою усмішкою на постарілому обличчі. За чаєм він майже постійно говорив з Лілі, розпитував про матір, про її дім, про школу (Лілі не казала йому про свої проблеми). Питав, що їй більше подобається: фруктовий торт, чи шоколадний («Шоколадний? Мені теж!»), чи, може, імбирний («Ні»). Крикет? («Та не дуже». — «Ну, нам доведеться з цим щось зробити!»). Його підбадьорювало те, що вона так схожа на його сина, і зараз його б, мабуть, не дуже збентежило, якби вона сказала, що її мати — стриптизерка з Бразилії.

Я бачила, як він роздивлявся Лілі, коли та говорила, і вивчав її обличчя, шукаючи риси Вілла. А іноді бачила тінь меланхолії на його обличчі — думаю, його думки були схожі з моїми: як же шкода, що Вілл ніколи вже з нею не познайомиться. Після таких моментів він опановував себе, трохи вирівнював спину та з готовністю всміхався.

Містер Трейнор з півгодини водив дівчинку територією. Коли вони повернулися, він радісно оголосив, що Лілі знайшла новий шлях із лабіринту: «У свій перший раз! Це, мабуть, уже в генах!»

На обличчі в Лілі була така широка усмішка, ніби вона виграла приз.