Джоджо Мойес - Після тебе

О пів на третю мене розбудив гуркіт — хтось намагався виламати мої вхідні двері. Я вилізла з ліжка, схопила швабру та приклала око до вічка. Серце шалено калатало в грудях.

— Я викличу поліцію! — закричала я. — Чого вам треба?

— Це Лілі, хей!

Я відчинила двері, і вона, сміючись, завалилась у мою квартиру в хмарі цигаркового диму та з розмазаною косметикою на обличчі.

Я загорнулась у халат і зачинила за нею двері.

— Господи, Лілі! Середина ночі!

— Ти хочеш піти на танці? Я подумала, може, підемо? Я люблю танцювати. Хоча це не зовсім правда — я люблю танцювати, але прийшла не тому. Мама мене не впустила. Вони поставили нові замки. Уявляєш?

Мені хотілося відповісти, що уявити це неважко: у мене о шостій уже мав дзвонити будильник.

Лілі важко сперлася на стіну.

— Вона навіть не відчинила мені. Просто кричала через поштову щілину, наче я якась… якась волоцюга! Так що я краще побуду в тебе. Ну або можемо піти на танці. — Вона промайнула повз мене до музичної системи та ввімкнула її мало не на повну потужність. Я кинулася вимкнути, але вона схопила мене за руку.

— Ну ж бо, Луїзо, потанцюймо! Я навчу тебе крутих рухів. Ти весь час така сумна! Дозволь собі розважитися! Давай!

Я вирвала свою руку та натиснула кнопку звуку. Коли я повернулася, Лілі вже зникла у вільній кімнаті, де, гойдаючись, упала на розкладачку обличчям у подушку.

— Господи, це ліжко просто жахливе.

— Лілі! Ти не можеш так приходити сюди — та Господи ж Боже!

— Та я на хвилиночку… — долетіла до мене придушена відповідь. — Я правда на хвилиночку. Я зараз піду на танці. Ми йдемо на танці.

— Лілі, мені завтра на роботу.

— Я люблю тебе, Луїзо. Я казала? Я тебе справді люблю. Ти єдина…

— Ти не можеш так ввалюватись у мою квартиру…

— Ммф… диско-сон…

Вона не рухалася. Я торкнулася її плеча.

— Лілі… Лілі…

Легеньке хропіння.

Я зітхнула, почекала кілька хвилин, потім зняла з неї рвані балетки та витягла з кишень цигарки, телефон і зім’яту п’ятірку. Мені довелося перевернути її на бік і сісти поруч — бо, по-перше, о третій ночі після такого я більше не засну, а по-друге, вона може задихнутися.

Лілі спала з мирним обличчям. Її насторожений похмурий погляд і збуджена тривожна посмішка перетворилися на щось надзвичайно прекрасне. Волосся розсипалося по плечах. Я просто не могла сердитися на неї, хоч як божевільно вона поводилася. Я постійно згадувала той біль на її обличчі в неділю. Лілі була абсолютною моєю протилежністю: вона не носила в собі біль, не тримала його. Її біль вихлюпувався назовні — вона напивалась і бозна-що ще робила, щоб забути це. Вона більше схожа на свого батька, ніж я думала.

«А що б ти зробив, Вілле?» — подумки запитала я.

Але, як і тоді з ним, я й цього разу не знала, як їй допомогти. Не знала, як полегшити ситуацію для неї.

Згадалися слова сестри: «Ти ж знаєш, що не зможеш із цим упоратися». І в ті тихі передсвітанкові години я сиділа й ненавиділа її за те, що вона мала рацію.

У нас утворилася рутина: кожні декілька днів Лілі з’являлася на моєму порозі. Але щоразу неможливо було передбачити, яку саме Лілі я побачу: маніакально веселу, яка кличе мене піти в якийсь ресторан, подивитися на чудового котика на паркані на вулиці чи пропонує влаштувати танці в моїй вітальні під музику якогось нового гурту; або ж пригнічену, недовірливу Лілі, яка кивала мені замість вітання і потім вкладалася на диван перед телевізором. Іноді вона щось питала про Вілла: які передачі йому подобалися? (Він майже не дивився телебачення, надавав перевагу кіно.) Які фрукти він любив? (Виноград без кісточок, червоний.) Коли він востаннє сміявся? (Він нечасто сміявся. Але його усмішка… я й досі легко можу її уявити: блиск рівних зубів та іскри в очах.) Не знаю, чи подобалися їй мої відповіді.

Кожні днів десять приходила п’яна Лілі (або навіть гірше — я не знаю, під чим вона була). Вона грюкала у двері посеред ночі, ігнорувала мої протести щодо часу на годиннику і того, що я не висипаюся. Вона ввалювалась у квартиру з розмазаною тушшю та в одному черевику, падала на розкладачку й відмовлялася вранці вставати.

Думаю, в неї не було ніяких захоплень, друзів теж було мало. Вона могла легко підійти до будь-кого на вулиці та попросити про послугу з невимушеністю та безтурботністю невихованої дитини. При цьому вона не брала слухавку та була переконана, що нікому не подобається.

Більшість приватних шкіл розпустила учнів на літні канікули, тому я запитала, де вона буває, коли не в мене чи в матері. Після короткої пауза вона повідомила: «У Мартіна». Коли я запитала, чи той Мартін її хлопець, вона скривила мені ту універсальну пику, яку підлітки завжди корчать, коли дорослі кажусь щось не просто тупе, а огидне.