Джоджо Мойес - Після тебе

— Луїзо?

— Хто це? — запитала я, хоча відразу впізнала.

— Сем. Зі швидкої. Я просто тут проходив повз ваш дім дорогою додому і… Ну, ви тоді так швидко пішли, що я вирішив спитати, чи все у вас добре.

— За два тижні після того? Та мене вже б коти з’їли.

— Ну, судячи з усього, не з’їли.

— У мене просто немає кота. — Я помовчала якусь мить. — Але зі мною все гаразд. Дякую, Семе зі швидкої.

— Ну, радий це чути.

Я стала так, щоб бачити його на зернистому чорно-білому екрані. На чоловікові замість форми лікаря швидкої була мотоциклетна куртка. Однією рукою він спирався на стіну — потім прибрав її та повернувся обличчям до дороги. Я бачила, як він зітхнув, і це примусило мене продовжити розмову.

— То що… Чим зараз займаєтеся? — запитала я.

— Та нічим особливо. Безуспішно намагаюся вести бесіду по домофону.

Я надто швидко й голосно розсміялася.

— Ну, я таке кинула вже давно. По домофону складно купити комусь випити.

Я побачила, що він теж засміявся, і кинула оком на свою тиху квартиру. І перш ніж устигла подумати:

— Стійте там, я зараз спущуся.

Я збиралася взяти свою машину, але він простягнув мені другий шолом, тому стало якось незручно наполягати поїхати своїм транспортом. Я заховала ключі в кишеню та стала поруч, чекаючи на команду сідати.

— Ти ж лікар швидкої. І їздиш на мотоциклі? — перейшли ми на «ти».

— Та знаю. Ця крихітка, мабуть, єдиний мій гріх, — хижо посміхнувся він. У мені щось раптом поворухнулось. — А ти що, не почуваєшся в безпеці?

Влучної відповіді не знайшлося. Я витримала його погляд і залізла на сидіння за його спиною. Принаймні якщо він збирається робити щось небезпечне, то зможе потім зібрати мене докупи.

— А що мені робити? — Я вдягла шолом на голову. — Я ніколи не їздила на цих штуках.

— Тримайся за ручки та просто рухайся разом із мотоциклом. Не треба за мене хапатися — якщо щось не так, то просто поплескай мене по плечу, і я зупинюся.

— А куди ми їдемо?

— Ти розумієшся на інтер’єрі?

— Абсолютно ні. А що?

— Думав показати тобі свій новий будинок. — Він завів мотоцикл.

Ми опинились у потоці, ширяючи між машинами та вантажівками, прямуючи кудись на шосе. Мені довелося заплющити очі, притиснутися до його спини та сподіватися, що він не чує мого скавучання.

Ми виїхали на околицю міста — садки ставали дедалі більшими, потім перетворилися на поля. На будинках замість номерів були назви. Перше село ми проїхали та опинились у наступному, хоча між ними не було майже ніякої межі. Сем сповільнив мотоцикл коло воріт пасовища, заглушив мотор і жестом показав мені злазити. Я зняла шолом — у вухах і досі гуло — та спробувала прибрати волосся зі спітнілого лоба. Руки заніміли від тих ручок.

Сем відчинив ворота і жестом запросив мене. На половині пасовища росла трава, а друга половина була завалена бетонними плитами та шлакоблоками. У кутку за будівельним майданчиком у тіні огорожі стояв залізничний вагончик. Коло нього був невеликий курник, і на нас із цікавістю дивилося декілька птахів.

— Мій дім.

— Мило! — я роззирнулась. — А де власне дім?

Сем пішов далі полем.

— Ось там. Бачиш, фундамент? Я майже три місяці його робив.

— Ти живеш тут?

— Ага.

Я витріщила очі на бетонні плити. Глянувши на нього, прикусила собі язика, щоб нічого не сказати, і почухала голову.

— Так що, будемо стояти тут увесь вечір чи, може, все мені тут покажеш?

Красиво падали присмеркові промені, пахло травою та лавандою, ліниво гули бджоли. Сем показував, де будуть вікна та двері.

— А ось тут ванна.

— Щось тут трохи тягне.

— Є таке. Треба буде щось із цим зробити. Обережно, то взагалі не двері — ти зайшла в душ.

Він переступив через купу блоків і став на іншій сірій плиті. Жестом руки показав, що я теж можу туди безпечно перейти.

— А тут вітальня. Якщо подивитись у те вікно, — він склав долонями квадрат, — побачиш чудовий краєвид.

Я глянула на околиці в мерехтливому сяйві. Було враження, наче ми не за десять миль від міста, а за мільйон. Я глибоко вдихнула, насолоджуючись раптовістю ситуації.

— Дуже гарно. Тільки в тебе диван не там стоїть. Краще взагалі купити два: один сюди і ще один ось туди. А тут, напевне, буде вікно?

— Саме так. І справді, два дивани краще.

— І тобі треба цілком перепланувати комору.

Найдивніше було те, що вже за кілька хвилин після того, як Сем почав розповідати, я й дійсно побачила дім. Я уважно стежила за руками Сема — він показував невидимі каміни, сходи, малював якісь лінії на уявній стелі. Я майже бачила високі вікна та поруччя, які його друг зробить зі старого дуба.