Джоджо Мойес - Після тебе

— А в тебе є якісь повсякденні дрібниці, які викликають проблеми, Луїзо?

Мабуть, Джейк вирішив більше не приходити. Може, дійшов думки, що йому це більше не треба. Усі казали, що люди час від часу кидають групу. І це буде кінець — я ніколи більше не побачу їх обох.

— Луїзо? Повсякденні дрібниці?

А я думала про те пасовище, про охайний вагончик, про те, як Сем ходив усюди з курчам під рукою — наче носив важливу посилку. Пір’ячко курчати було таке м’якеньке…

Дафна штурхнула мене ліктем.

— Ми тут говоримо про повсякденні дрібниці, які примушують знов переживати втрату, — підказав Марк.

— Мені не вистачає сексу, — зізналася Наташа.

— Так це й не дрібниця, — відповів Вільям.

— Ви не знали мого чоловіка, — почувся смішок Наташі. — Жахливий жарт. Пробачте мені. Я не знаю, що на мене найшло.

— Хороший жарт, — підбадьорив її Марк.

— В Олафа там усе було як треба. Навіть більше. — Наташа окинула оком усіх присутніх. Коли ніхто не прореагував, вона розвела руки десь на фут і багатозначно кивнула. — Ми були такі щасливі.

Запала тиша.

— Добре, — втрутився Марк. — Ми раді це чути.

— Я не хочу, щоб усі подумали… Ну, тобто я не хочу, щоб люди таке думали, коли думають про мого чоловіка. Що в нього був крихітний…

— Та ніхто не думає такого про твого чоловіка.

— Я буду думати, якщо ти не припиниш про це говорити, — сказав Вільям.

— Я не хочу, щоб ви думали про пеніс мого чоловіка! Я забороняю вам думати про його пеніс!

— Тоді перестань про нього базікати, — сказав Вільям.

— А можна, ми будемо говорити про щось крім пенісів? — втрутилася Дафна. — Бо мені вже недобре. Черниці били нас лінійками по руках навіть за слово «геніталії».

У голосі Марка був уже відчай.

— А може, ми відійдемо від теми про… та поговоримо про символи втрати? Луїзо, ти збиралася розповісти нам, які дрібниці нагадують тобі про втрату.

Я намагалась ігнорувати Наташу, яка ніби вимірювала щось невидиме руками.

— Мені не вистачає когось, із ким можна поговорити, — почала я. Почувся схвальний гомін. — Ну, я не з тих, у кого дуже багато друзів. Ми з моїм колишнім хлопцем зустрічалися майже вічність, але ми… ми не часто були разом. А потім… з’явився Білл. Ми говорили майже весь час. Про музику, про людей, про речі, які робили чи планували зробити. Я не хвилювалася про те, що кажу, чи про те, що можу когось образити. Він просто розумів мене. А тепер я живу в Лондоні, сама, окремо від родини. Та й з ними говорити завжди… складно.

— Саме так, — підтакнув Суніл.

— І тепер, коли щось відбувається, мені дуже кортить із ним поговорити. Я говорю з ним подумки, але це не те саме. Мені бракує можливості просто підійти та сказати: «Слухай, що ти про це думаєш?» — і знати, що будь-що, сказане ним, завжди буде правильним.

Якусь хвилину всі мовчали.

— Ти можеш поговорити з нами, Луїзо, — мовив Марк.

— Це… складно.

— Це завжди складно, — погодилася Лінн.

Я оглянула їхні доброзичливі обличчя — навряд чи вони розуміють, про що я кажу. Дійсно розуміють.

Дафна поправила свій шовковий шарф.

— Луїзі потрібен молодий чоловік, із яким можна поговорити. Молодий і красивий. Саме це їй і треба. Ти знайдеш когось. І ти, і Наташа. Давайте! Мені вже пізно, а ви ще молоді — не треба сидіти в цьому тьмяному старому холі. Пробач, Марку, але їм не треба. Ідіть на танці. Смійтеся.

Ми з Наташею обмінялися поглядами — вона хотіла на танці не більше за мене.

Раптом я згадала Сема зі швидкої, але відкинула цю думку.

— Якщо тобі знадобиться новий пеніс, — почав Вільям, — я думаю, міг би знайти у своєму розкладі…

— Так, досить. Поговоримо про бажання, — урвав його Марк. — Кого-небудь здивувало те, про що ми тільки-но дізналися?

Виснажена, я повернулася додому о чверть на десяту — на мене чекала Лілі, лежачи в піжамі перед телевізором. Я від подиву впустила сумку.

— Давно ти тут?

— Зранку.

— У тебе все гаразд?

— М-м-м.

Вона була бліда — може, захворіла або дуже стомилася.

— Тобі недобре?

Біля неї стояла миска з попкорном, звідки вона ліниво діставала крихти.

— Я просто нічого не хочу робити сьогодні.

Її телефон пискнув. Вона байдуже прочитала повідомлення та запхала телефон під подушку.

— Точно все гаразд? — запитала я за хвилину.

— Точно.

Але все не було гаразд.

— Я можу допомогти?

— Та я ж кажу, все нормально. — Вона не дивилася на мене.

Ночувала Лілі в мене. Наступного дня, коли я збиралася на роботу, зателефонував містер Трейнор і попросив з нею поговорити. Вона лежала на дивані, але, дізнавшись, хто її питає, неохоче простягла руку та взяла слухавку. Я стояла й дивилася, як вона слухає. Його слів я не розбирала, але чула тон: доброзичливий, заспокійливий, утішливий. Коли він договорив, вона лише відповіла: