Джоджо Мойес - Після тебе

— Мені сказали, що сірий у моді. Якщо ти думаєш, що нічого хорошого з цього не вийде, я можу повернути.

Вона оглянула фарбу.

— Та ні, нормально.

— Я подумала, що у вільній кімнаті можна дві стіни пофарбувати в кремовий, а третю — в сірий. Як гадаєш, пасуватиме?

Я говорила, розпаковуючи щітки та валики. Потім перевдяглась у стару сорочку та шорти й попросила Лілі поставити якусь музику.

— Яку саме?

— Обери сама. — Я відсунула крісло вбік і поклала вздовж стіни ганчірки. — Твій тато казав, що я музична міщанка.

Вона нічого не відповіла, але її увагу я привернула. Я відкрила першу банку з фарбою та почала її перемішувати.

— Він примусив мене піти на перший у моєму житті концерт. Класичної музики. Я погодилася тільки тому, що заради цього він би вийшов з дому. Він спочатку дуже рідко кудись виходив. Він одягнув сорочку та красивий піджак — і я вперше побачила його… — Я згадала, як мене вразило, коли я побачила його таким, яким він був до аварії. У тому тугому синьому комірці. Довелося глитнути. — Я погодилась. Очікувала, що буде дуже нудно, але всю другу частину проревла як ненормальна. То була найкраща музика, яку я чула у своєму житті.

Запала коротка тиша.

— А на що ви ходили?

— Я не пам’ятаю. Сібеліус? Правильно?

Вона смикнула плечима. Я почала фарбувати стіну. Лілі підійшла й теж узяла щітку. Вона нічого не казала, та згодом захопилась одноманітністю роботи. Фарбувала вона обережно, прибираючи зайву фарбу об краї банки та підкладаючи аркуші, щоб не пролити нічого на підлогу. Ми не говорили, якщо не брати до уваги якісь прохання: «Передай, будь ласка, маленьку щітку… Як гадаєш, якщо покласти другий шар — це все одно буде видно?» Нам знадобилося всього півгодини, щоб пофарбувати першу стіну.

— Ну, що скажеш? — запитала я, роздивляючись результат нашої праці. — Може, ще одну пофарбуємо?

Вона мовчки пересунула ганчірки й почала фарбувати іншу стіну. Грав якийсь інді-рок — я ніколи не чула цю групу, але музика була дуже мила та весела. Я теж узялася фарбувати, не звертаючи уваги на біль у плечі та бажання позіхати.

— Тобі треба купити картини.

— Маєш рацію.

— У мене вдома є велика репродукція Кандинського. У моїй кімнаті вона ні до чого. Якщо хочеш, я її привезу.

— Це було б добре.

Вона працювала швидше, широкими мазками покриваючи стіну та обережно оминаючи вікна.

— Я тут подумала, — почала я, — що ми могли б зустрітися з мамою Вілла. Твоєю бабусею. Що думаєш, якщо я напишу їй?

Вона нічого не відповіла — усю увагу приділила тому, щоб обережно пофарбувати стіну коло плінтусів. Зрештою вона підвелася.

— А вона така ж, як і він?

— Як хто?

— Місіс Трейнор — вона така сама, як і містер Трейнор?

Я спустилася з ящика, на якому стояла, щоб дістати до стелі, та витерла щітку об банку.

— Вона… вона інакша.

— Це ти так кажеш, що вона тупа корова?

— Вона не тупа. Просто їй треба більше часу, щоб показати свої почуття.

— Тобто вона тупа корова, і я їй не сподобаюсь.

— Та я цього не кажу, Лілі. Вона просто не виказує своїх почуттів.

Лілі зітхнула та поклала щітку.

— Я, мабуть, єдина людина, яка щойно дізналася, що має дідуся та бабусю, але обом їм не сподобалася.

Ми дивились одна на одну. Раптом я почала сміятися. Закривши банку, я сказала:

— Ходімо. Прогуляємося.

— Куди?

— Ну це ж ти завжди кажеш, що мені треба розважатися. То ти й скажи, куди ми підемо.

Я витягла декілька майок з однієї з коробок, і Лілі обрала найбільш, на її погляд, прийнятну. Я дозволила їй повести мене в крихітний, більше схожий на печеру клуб у Вест-Енді. Тут викидайли знали її на ім’я і нікому навіть на думку не спадало, що їй немає вісімнадцяти.

— Тут грають музику дев’яностих, ретро! — радісно оголосила вона. Я намагалася не думати про те, що вона вважала мене дамою в літах.

Ми танцювали до напівнепритомності. Одяг промок від поту, волосся прилипло до лоба, а моє стегно боліло так, що я думала, не зможу стояти на барі ще з тиждень. Ми так танцювали, наче в житті не було більше чого робити. Господи, яке прекрасне було відчуття. Я забула, як це весело — жити. Просто загубитись у музиці, у почуттях цього єдиного натовпу, який живе в музичному ритмі. На декілька темних гучних годин я забула про все, усі мої проблеми полетіли від мене, наче повітряні кульки: моя жахлива робота, мій причепа-начальник, моя неспроможність жити далі. Я просто стала чимось живим, веселим. Я глянула крізь натовп на Лілі: волосся розмаяне, очі заплющені, на обличчі якась суміш свободи та концентрації, що з’являється, коли віддаєшся музиці. Вона розплющила очі — і я навіть хотіла розізлитися, бо пляшка в її руках була точно не з колою. Хотіла, але замість того усміхнулася у відповідь — широкою усмішкою ейфорії. Як дивно — оця дитина з мотлохом у голові може навчити мене багато чого в тому, що стосується життя.