Джоджо Мойес - Після тебе

У телефонній розмові тато сказав мені, що вона поїхала з Ґранта-гаузу за декілька тижнів після смерті Вілла. Робітників замку це шокувало, але я згадала, як бачила містера Трейнора в місті з Деллою — жінкою, що була тепер вагітна його дитиною, — тому думаю, що багато хто лише вдав подив. У маленьких містах складно мати таємниці.

— Їй було дуже важко, — казав тато. — Щойно вона виїхала, та руда відразу тут як тут. Вона свого шансу не проґавила. Він хороший мужик — ще не лисий, з великим будинком. Такий надовго сам би не лишився, еге ж? До речі, Лу… Ти не могла б поговорити з мамою щодо волосся під пахвами? Там уже скоро можна буде коси плести.

Я багато думала про місіс Трейнор, намагаючись уявити її реакцію на знайомство з Лілі. Радість і невіру на обличчі містера Трейнора під час їхньої першої зустрічі я пам’ятала добре. Може, Лілі допоможе їй упоратися з її болем? Іноді, коли Лілі сміялася з чогось по телевізору або задумливо дивилась у вікно, я так добре бачила риси Вілла — такий же чітко окреслений ніс, такі ж майже слов’янські вилиці, — що мені ставало важко дихати. (Коли вона це помічала, то завжди бурчала: «Припини витріщатися на мене, як якась дурепа, Луїзо. Блін, ти мене лякаєш».)

Лілі приїхала до мене на два тижні. Таня Готон-Міллер зателефонувала мені та повідомила, що вони їдуть на родинний відпочинок у Тоскану, а Лілі не схотіла їхати з ними. «Якщо чесно, то мене це влаштовує, з огляду на її поведінку. Вона страшенно мене замучила».

Я зауважила, що оскільки Лілі майже не буває вдома, а вони ще й змінили замки на дверях, то їй важкувато когось мучити — хіба тільки стукати у вікна й жалібно голосити. Таня якусь мить помовчала, а потім сказала:

— Коли у вас, Луїзо, будуть власні діти — ви, може, зрозумієте, про що я.

Звичайно ж, вона використала козир усіх батьків. Як я взагалі можу зрозуміти?

Також вона запропонувала грошей, щоб компенсувати мені витрати на Лілі, поки їх не буде. Я із задоволенням відмовилася, сказавши, що навіть і не подумаю їх узяти. Хоча, чесно кажучи, Лілі обходилася мені дорожче, ніж я думала. Її, як виявилося, не задовольняють тости з квасолею або сиром на вечерю, тому вона просила в мене грошей і поверталася з хлібом із дорогої пекарні, екзотичними фруктами, грецьким йогуртом, органічною курятиною — тобто з набором продуктів для заможного середнього класу. Я відразу згадала дім Тані й те, як Лілі роздивлялася вміст величезного холодильника та бездумно запихалася ананасом.

— До речі, — згадала я, — а хто такий Мартін?

Запала тиша, а потім Таня відповіла:

— Мартін — мій колишній партнер. Лілі наполягає на тому, щоб бачитися з ним, хоч і знає, що мені це не подобається.

— Ви не могли б дати мені його номер телефону? Про всяк випадок — щоб я знала, де вона.

— Номер Мартіна? Звідки йому в мене взятися? — пискнула вона, і телефон відключився.

Відтоді, як я познайомилася з Лілі, щось змінилось. І не тільки в тому, що я звикла до постійних вибухів підліткового безладу в моїй майже порожній квартирі. Я почала дійсно насолоджуватися тим, що вона є в моєму житті. Що мені є з ким разом їсти, дивитися телевізор та обговорювати те, що показують. Я навіть навчилася з непроникним виразом обличчя їсти її страви. «А звідки мені знати, що картоплю для картопляного салату треба варити? Господи, ну це ж салат!»

На роботі я почала прислухатися, як батьки коло бару бажають своїм дітям на добраніч перед вильотом: «Поводься добре з мамою, Люку… Що, правда? Та невже? Який ти в мене молодець!» А також до різних перепалок пошепки: «Ні, я не казав, що заберу його зі школи тоді! Я мав летіти в Барселону… Так, дійсно мав… Ні, ні, просто ти мене ніколи не слухаєш».

Я ніяк не могла збагнути, як можна народити дитину, любити її, виховати — а потім, коли їй шістнадцять, заявити, що вона тебе настільки довела, що через неї треба міняти замки на дверях. Шістнадцять років — це ж і досі дитина, і в яку б позу Лілі не ставала, я все одно бачила в ній дитину. Бачила дитину в тому, як вона раділа і раптово спалахувала ентузіазмом. У тому, як вона занепадала духом, як випробовувала вирази обличчя перед дзеркалом у ванній, як швидко засинала невинним сном.

Я подумала про свою сестру з її такою простою любов’ю до Тома. Про своїх батьків, які підтримували та заохочували нас, а також переживали за нас — навіть коли ми вже виросли. У такі моменти я жалкувала про відсутність Вілла в житті Лілі так само, як і про його відсутність у моєму. «Вілле, ти маєш тут бути, — казала я йому подумки. — Це ти, ти їй потрібен».