Джоджо Мойес - Після тебе

Я подала заяву про вихідний на один день — страшенне неподобство, на думку Річарда («Ви лише п’ять тижнів тому повернулися! Я не розумію, нащо вам знову зникати»). Я усміхнулася, як слухняна ірландська дівчина, зробила реверанс — а вдома застала Лілі за фарбуванням стіни у вільній кімнаті в яскраво-зелений колір.

— Ти ж казала, що хочеш зробити трохи яскравіше, — пояснила вона, побачивши мій роззявлений від подиву рот. — Не хвилюйся, я заплатила зі своїх грошей.

— Ого. — Я стягла із себе перуку та розшнурувала черевики. — Ну, тільки закінчуй до вечора, бо я взяла вихідний на завтра. — Я перевдяглась у піжаму. — Хочу показати тобі щось, що любив твій батько.

Вона зупинилась, і декілька зелених крапель упало на килим.

— Що саме?

— Побачиш.

Увесь день ми провели в машині. Грала музика з айпода Лілі: то якийсь жалісний плач про втрату та любов, то гімн злості проти всього людства, що молотком колотив у вуха. Поки ми їхали по шосе, я вдосконалювала мистецтво підніматися над навколишнім шумом та концентруватися на дорозі, а Лілі поруч зі мною хитала головою в такт музиці та іноді виконувала барабанне соло на приладовій панелі. Добре, що вона отримувала задоволення від поїздки. Кому взагалі потрібні дві здорові барабанні перетинки?

Ми почали нашу подорож у Стортфолді: я водила її по місцях, де ми з Віллом зупинялися поїсти, — місцях для пікніків у полях над містом — та по його улюблених лавках навколо замку. Лілі докладала максимум зусиль, щоб приховати, як їй нудно. Ну, якщо чесно, то складно з ентузіазмом ставитися до одноманітних полів, так що я розповіла їй, як Вілл майже не виходив з дому, коли ми познайомились, і як шляхом хитрощів та жорстокості мені вдавалося його кудись витягати.

— Твій батько ненавидів залежати від когось. А піти кудись означало не просто стати від когось залежним, а стати залежним на очах в інших людей.

— Навіть якщо залежним від тебе?

— Навіть від мене.

На мить вона задумалася.

— Мене б теж бісило, якби люди бачили мене в такому стані. Я не люблю навіть, коли мене бачать із мокрим волоссям.

Ми сходили в галерею, де Вілл намагався пояснити мені, чим хороше сучасне мистецтво відрізняється від поганого (я й досі не розумію), і вона кривила морди майже з усього. Ми також зазирнули у винну крамницю, де Вілл примусив мене куштувати різне вино («Ні, Лілі, ми не будемо нічого сьогодні куштувати»), а потім у салон татуювань, де він умовив мене зробити тату. Вона спитала, чи не позичу я їй грошей на тату (і я мало не розплакалася від радості, коли їй сказали, що до вісімнадцяти років нічого їй бити не будуть). Вона попросила показати їй мою бджілку — і то був чи не єдиний раз, коли мені вдалося її вразити. Вона страшенно сміялася, коли я розказала, що набив сам Вілл: «Вжити до» поруч із датою аварії на грудях.

— У тебе таке ж жахливе почуття гумору, — сказала я, намагаючись удати, що мені це не подобається.

Власник салону почув нашу бесіду та сказав, що в нього залишилося фото.

— Я зберігаю фотографії всіх татуювань, які роблю, — почулося з-під навислих вусів, намащених гелем. — Просто для інформації. Тільки дату мені скажіть.

Ми мовчки стояли, поки він гортав ламіновану теку. Знайшлося — майже два роки тому. Великий план чорно-білого татуювання на шкірі кольору карамелі. Я вражено дивилася на фото — у мене забрало подих від того, наскільки знайомим було зображення. Цей крихітний чорно-білий прямокутник, який я протирала м’якою серветкою, мастила кремом та до якого торкалася щокою. Я вже хотіла взяти її, але Лілі була першою — її пальці з покусаними нігтями гладили зображення батькової шкіри.

— Я теж зроблю татуювання. Щось схоже. Коли виросту.

— І що, як у нього справи?

Ми з Лілі різко повернулися. Тату-майстер сидів на стільці та потирав свою руку, щільно вкриту візерунками.

— Я його пам’ятаю. У нас нечасто бувають квадриплегіки. — Він трохи всміхнувся. — А він цупкий наче, га?

У мене в горлі став клубок.

— Він помер, — просто відповіла Лілі. — Мій тато помер.

Майстер болісно зморщився.

— Пробач, сонечко, я ж не знав.

— Можна я візьму фото? — Лілі почала виймати картку з пластикового файла.

— Звісно, — поспішив відповісти він. — Беріть, якщо хочете. З файлом беріть — а то як дощ піде.

— Дякую. — Вона заховала фото під пахвою.

Чоловік іще раз пробурмотів свої вибачення, і ми пішли.

Ми зайшли пообідати — чи, скоріше, вперше за день поснідати — у кафе та мовчки почали їсти. Я відчула, що настрій дня тікає від нас, і почала розмову. Розповідала про романтичні стосунки Вілла — те, що знала, та про його кар’єру. Розповіла, що він був із тих людей, про схвалення яких усі мріють. А схвалення його не так просто давалося — хіба що вразити його або розсмішити страшенно дурним жартом. Я розповіла, яким він був, коли я зустріла його, і як він змінився, як пом’якшав його характер і як він почав радіти з дрібниць — навіть якщо ті дрібниці були кепкуванням з мене.