Джоджо Мойес - Після тебе

— Я не дуже була схильна до експериментів з їжею. В арсеналі моєї мами десь із десяток страв, які вона чергує вже двадцять п’ять років, і в жодній з них немає ані кіноа, ані лемонграсу, ані гуакамоле. А твій тато міг їсти що завгодно.

— І ти тепер теж?

— Ну, я й досі раз на декілька місяців їм гуакамоле. За нього.

— Тобі не подобається?

— Ну, на смак нормально. Але я ніяк не можу звикнути до того, що воно схоже на вміст носа.

Я розказала також про його колишню дівчину та про те, як ми зіпсували її весільний танок: я сіла Віллу на коліна, і ми в його моторизованому візку кружляли танцполом. У Лілі навіть напій носом пішов:

— Серйозно? На її весіллі?

У тому маленькому душному кафе я намагалася втілити для неї дух її батька. Вона сміялася, ставила багато запитань та кивала головою, наче мої відповіді збігалися з її очікуваннями — може, тому що ми лишили позаду всі домашні проблеми, а може, тому що її батьки були далеко, а може, тому що їй уперше хтось розповідав прості й смішні історії про її батька. «Так-так, саме такий він і був. Ага, я теж, здається, така сама».

Ми проговорили чи не до вечора. Чай уже охолов, а стомлена офіціантка вже вкотре пропонувала забрати залишки наших тостів, які ми їли вже години дві. Раптом я дещо усвідомила: уперше я говорила про Вілла без туги.

— А як щодо тебе?

— А що щодо мене? — Я закинула в рот останню крихту й глянула на офіціантку, яка сприйняла це як сигнал знов підійти.

— Що сталося з тобою після того, як тато помер? Ну, тобто ти наче багато чого встигала зробити, навіть коли доглядала його в інвалідному візку — набагато більше, ніж робиш зараз.

Хліб став клейким у мене в роті. Важко було його ковтнути — і, коли мені це зрештою вдалося, я відповіла:

— Я роблю. Роблю всіляке. У мене багато справ. Я працюю. Важко щось планувати, коли стоїш на зміні.

Вона трохи підняла брову, але нічого не сказала.

— І в мене досі болить стегно. Тут не до альпінізму, скажу тобі.

Лілі спокійно мішала чай.

— У моєму житті повно подій. Падіння з даху важко назвати чимось одноманітним. Як на мене, то це вже достатньо розваг як для одного року.

— Але важко сказати, що ти щось робиш , правда?

Ми якусь мить мовчали. Я глибоко вдихнула, намагаючись позбутися дзвону у вухах. Офіціантка хутко зібрала наші порожні тарілки та з виразом якогось тріумфу на обличчі понесла їх на кухню.

— Стривай-но, а я розповідала, як потягла твого тата на кінські перегони?

Моя машина дуже невчасно перегрілася на шосе в сорока милях від Лондона. Лілі поставилася до цього навдивовижу легко, їй навіть було цікаво.

— Я ніколи не бачила, як ламається машина. Я думала, що машини взагалі вже більше не ламаються.

Від такого зізнання моя щелепа впала просто долу (мій тато нерідко благав свій старий фургон, щоб той доїхав додому, обіцяючи йому найкращий бензин, регулярну перевірку тиску в шинах та вічне кохання). Вона пояснила, що її батьки щороку міняли свої «Мерседеси» — здебільшого через значні пошкодження шкіряного салону силами її братів по матері.

Ми сиділи в машині, чекаючи на евакуатор. Машину трохи трусило, коли повз неї проїжджали великі вантажівки. Зрештою, ми вирішили, що на вулиці буде безпечніше, та всілися на насип коло шосе, спостерігаючи, як сонце поступово згасає та котиться вниз із іншого боку естакади.

— То хто такий Мартін? — запитала я, коли нам уже набридли розмови про поламані машини.

Лілі щипала травичку.

— Мартін Стіл? Чоловік, із яким я виросла.

— Я думала, ти росла з Френсісом.

— Ні. Виродок з’явився, лише коли мені виповнилося сім.

— Лілі, може, не треба його так називати?

Вона скоса глянула на мене.

— Ну, може, й твоя правда. — Вона лягла спиною на траву та солодко всміхнулася. — Зватиму його Членоголовим.

— Виродок так Виродок, — погодилася я. — А як вийшло, що ти й досі з ним бачишся?

— З Мартіном? Ну, він єдиний мій батько, якого я пам’ятаю. Мама познайомилася з ним, коли я була зовсім мала. Він музикант. Дуже творча людина. Він читав мені казки та складав про мене пісні. І я просто… — Вона замовкла.

— А що сталося? Між ним і твоєю мамою?

Лілі потяглася до сумки й дістала звідти цигарки. Підпаливши одну, вона затяглась і випустила довгу хмарку диму, мало не звихнувши собі щелепу.

— Повернулася я якось зі школи — мене забрала дівчина з «О-пер» [23] Популярна в країнах Європи програма для заробітку молодих людей з інших країн — вони приїздять доглядати дітей у родинах, де й живуть якийсь час. , — і мама повідомила, що він з нами більше не живе. Сказала, що вони розійшлися, бо більше не ладнали. — Вона знов затяглася. — Він, мабуть, не цікавився її особистим розвитком або, може, не поділяв її поглядів на майбутнє. Або ще якась маячня. А я думаю, що вона просто зустріла Френсіса й зрозуміла, що від Мартіна ніколи не отримає того, чого хоче.