Джоджо Мойес - Після тебе

Я провела його поглядом до зали відльоту, де коло газетної стійки на нього чекала Донна. Річард і досі на мене дивився.

— Луїзо, я маю зауважити, що не схвалюю розвитку ваших соціальних стосунків на робочому місці.

— Добре. Тоді наступного разу я скажу йому, щоб проігнорував виклик на серцевий напад коло чотирнадцятого виходу.

Щелепа Річарда напружилася.

— До речі, що він таке сказав щодо перуки? Ця перука — власність компанії «Ірландський тематичний бар “Трилисник та конюшина”». Вам не можна носити її поза роботою.

Цього разу я не витримала й засміялася.

— Та невже?

У нього стало сорому почервоніти.

— Це політика компанії. Перука — частина форми.

— Чорт забирай! Доведеться мені самій купити собі перуку ірландської танцівниці!

Він повернувся та пішов у свій кабінет.

— Агов, Річарде! То що, виходить, вам не можна загравати до місіс Персіваль у форменій сорочці?

Коли я приїхала додому, Лілі не було — на мене чекала лише порожня коробка з-під пластівців та купка бруду в коридорі, яку я так і не змогла пояснити. Я спробувала їй зателефонувати, але вона не відповіла. Цікаво, як мені знайти щось середнє між «занадто дбайливими батьками», «просто дбайливими батьками» і Танею Готон-Міллер. Я побігла у ванну готуватися до побачення, яке точно-точно не було побаченням.

Пішов дощ. Як тільки ми приїхали на Семове поле, небо наче прорвало. Поки ми добігли від мотоцикла до вагончика, обоє вщент змокли. Я стояла та обтікала, поки він зачиняв двері. Терпіти не можу мокрих шкарпеток.

— Стій тут. — Він змахнув з голови краплі дощу. — Не сідай у мокрому одязі.

— Щось це мені схоже на початок дешевого порнофільму.

Він закляк — а я раптом зрозуміла, що сказала це вголос. Спробувала всміхнутись, але вийшло якось кволо.

— Ну… добре, — підняв він брови.

Він зник у дальшому кінці вагончика, а за хвилину повернувся зі светром та штаньми, схожими на спортивні.

— Джейкові спортивки. Щойно випрані. Може, не найкращий костюм для порнозірки, пробач. — Він передав мені одяг. — Можна переодягтись у мене в кімнаті — вона там. Або ось тут, у ванній.

Я пройшла в його кімнату та зачинила за собою двері. Дощ гучно дріботів по даху вагончика та застеляв вікна нескінченною водяною завісою. Я спочатку хотіла запнути штори, а потім згадала, що тут просто нікому мене побачити, крім купки мокрих курчат, що з’юрмились у дворі. Я стягла з себе мокрі джинси та майку й витерлась рушником, який він теж для мене дістав. Для сміху я гола помахала курчатам — потім до мене дійшло, що така поведінка більше пасує Лілі. Курчат видовище не надто вразило. Я піднесла рушник до обличчя й понюхала, наче це якісь заборонені наркотики. Пахло свіжовипраним рушником і, ледь-ледь помітно, чоловіком. Я не відчувала такого запаху відтоді, як пішов Вілл, — мене це трохи вибило з колії, і я поклала рушник.

Майже всю кімнату займало велике двоспальне ліжко. Замість шафи — вузький сервант. У кутку охайно стояли дві пари робочих чобіт. На тумбочці книжка лежала поруч із фотографією, на якій Сем обіймав щасливу блондинку з неохайним вузликом волосся на голові. Вона закинула руку йому на плече й усміхалася в камеру. Жінка не мала модельної вроди, але її усмішка зачаровувала. Такі жінки, як вона, багато сміються. Джейк дуже на неї схожий. Мені раптом стало так його шкода, що довелося відвернутися від фотографії, щоб не засмутитися зовсім. Іноді виникало таке відчуття, що всі ми застрягли в горі й не хочемо дати іншим зрозуміти, що вже потопаємо в ньому. Я на мить задумалась, чи не відображує Семове небажання говорити про дружину моє власне небажання говорити про Вілла. Бо щойно ти відкриваєш оту коробку та дозволяєш собі хоча б пошепки сказати щось про свою печаль, цей радіоактивний гриб моментально затуляє собою всі інші розмови.

Я оглянула себе та глибоко вдихнула.

«Ну що ж, просто приємний вечір».

Згадалися поради з «Жити далі»: не позбавляй себе щасливих моментів.

Я витерла розмазану туш під очима та спробувала дати лад волоссю, дивлячись у маленьке дзеркало. Нагягла на себе светр Сема, намагаючись відштовхнути дивну інтимність, що виникає, коли вдягаєш одяг чоловіка, потім Джейкові штани та ще раз глянула на себе.

«Що скажеш, Вілле? Це ж просто приємний вечір. Це ж нічого не означає, правда?»

Я вийшла, і Сем усміхнувся, закочуючи рукави.

— Виглядаєш років на дванадцять.

Я пішла у ванну, щоб викрутити воду з джинсів, футболки та шкарпеток, і розвісила їх біля шторки для душу.