Джоджо Мойес - Після тебе

— Що готуєш?

— Ну, я думав зробити салат — але погода не дуже салатна. Так що імпровізую.

На плиті в каструлі кипіла вода, обдаючи парою вікна.

— Ти ж їси пасту?

— Я їм усе.

— Пречудово.

Він відкоркував пляшку вина та налив мені келих. Я сіла на диван за маленький столик, накритий на двох. По шкірі побігли мурашки. Так, усе добре. Я просто насолоджуюся моментом. Маленькі задоволення. Я ходила на танці. Я світила голим тілом перед курчатами. Тепер я просто буду насолоджуватися вечерею з чоловіком, який хоче для мене щось приготувати. Це ж прогрес як-не-як.

Сем, мабуть, помітив, що в мене в голові ведеться якась внутрішня боротьба, тому почекав, доки я ковтну вина, і запитав, помішуючи щось на плиті:

— Це про цього боса ти казала? Про типа, якого я бачив сьогодні?

Вино було дуже смачне — я зробила ще ковток. Поки Лілі в мене жила, я не наважувалася пити спиртне, бо боялася втратити здатність оборонятися.

— Про нього.

— Я знаю таких людей. Якщо тебе це втішить, то років через п’ять у нього буде або виразка шлунку, або еректильна дисфункція від гіпертонії.

Я засміялася.

— Обидва варіанти звучать заспокійливо.

Зрештою він теж сів, ставлячи переді мною тарілку гарячих макаронів під соусом.

— Ну, будьмо. — Він підняв келих із водою. — А тепер розкажи мені про свою давно загублену дівчинку.

Яке ж щастя, коли є з ким поговорити. Я не звикла спілкуватися з людьми, котрі дійсно вміють слухати. Люди в барі найчастіше хочуть лишень слухати власний голос, а говорити із Семом було просто благословенням. Він не перебивав, не казав, що думає, не давав порад. Він просто слухав, кивав, доливав мені вина, а після того як я закінчила, — на вулиці вже давно було темно — сказав:

— Ти взяла на себе неабияку відповідальність.

Я відкинулася на спинку диванчика та підібгала ноги.

— Не думаю, що насправді в мене є вибір. Я постійно ставлю собі запитання — пам’ятаєш, ти мені сказав: «А що Вілл хотів би, щоб я зробила?» — Я хильнула ще ковток. — Це важче, ніж я думала. Я збиралась просто познайомити її з дідусем та бабусею — та й по всьому. Усі радісні, щасливий кінець — як у передачах, де шукають зниклих родичів.

Він роздивлявся свої руки, а я — його.

— Ти думаєш, що я божевільна, бо в це втрутилася.

— Ні. Надто багато людей роблять усе для свого щастя — не думаючи про шкоду, яку лишають по собі. Ти не повіриш, яких я дітей забираю у вихідні. П’яні, обкурені, обколоті. А їхні батьки занурені у власні справи або їх узагалі немає поруч. Ті діти живуть, наче у вакуумі, — і роблять неправильний вибір.

— То що, думаєш, тепер стало гірше, ніж було?

— Хтозна. Але я постійно бачу цих загублених дітей. А в дитячого психолога в нашій лікарні листок записів довший за твою руку. — Він криво всміхнувся. — Стривай-но, я піду зачиню курчат на ніч.

Я хотіла його спитати, як же така вочевидь мудра людина може так байдуже ставитися до почуттів власного сина. Хотіла запитати, чи знає він узагалі, який Джейк нещасний? Але це було б надто нетактовно, беручи до уваги, що він нагодував мене дуже смачною вечерею… Я відволіклась на курчат, які по одному застрибували в курник. Потім Сем повернувся та приніс знадвору запахи й свіже повітря — і момент для запитання було втрачено.

Він налив мені ще вина, і я випила, дозволяючи собі насолоджуватися затишком маленького вагончика, відчуттям повного шлунку та розмовою із Семом. Він розповідав, як тримав за руки старих людей, які мовчки терпіли весь біль, про розмови з начальством, що вибивали їх усіх із колії, бо складалося відчуття, що вони роблять зовсім не те, чого їх навчали. Я слухала його та поринала в неймовірно далекий від мого власного світ. Дивилася, як він активно жестикулює та сумно посміхається, коли помічає, що стає надто серйозним. Дивилася на його руки.

Помітивши, куди забрели мої думки, я зашарілася та ковтнула ще вина, щоб приховати це.

— А де сьогодні Джейк?

— Майже його не бачив. Він у своєї дівчини, мабуть. — Сем спохмурнів. — У неї типова родина Волтонів [24] Родина з американського телевізійного серіалу 70-х років, що показує ідеальну американську сім’ю часів Великої депресії та Другої світової війни. з мільярдом братів та сестер і мамою-домогосподаркою. Йому подобається там бувати. — Він відпив іще води. — А де Лілі?

— Я не знаю. Надіслала їй два повідомлення, та вона не схотіла відповідати, мабуть.

Сама тільки його присутність… Він був наче вдвічі більшим та вдвічі яскравішим за інших чоловіків. Мої думки знов потекли кудись не туди. Його очі — він трохи їх примружував, коли слухав, наче щоб переконатися, що правильно мене зрозумів… ледь помітна щетина, форма його плеча під м’якою вовною светра… Мій погляд сповз униз, на його руки, — він пальцями щось бездумно вистукував по столу. Такі вправні руки. Я згадала, з якою ніжністю він тримав мою голову і як я потім тримала його руку у швидкій, наче він був останнім якорем у моєму житті. Він подивився на мене та всміхнувся — дещо запитально. У мені щось остаточно розтало. Нічого ж поганого не станеться, якщо я буду тримати себе в руках?