Джоджо Мойес - Після тебе

— Добре.

— Ти побачишся з ним ще раз? — запитала я, коли вона віддала слухавку.

— Він хоче приїхати в Лондон і побачитися.

— Ну, це дуже добре.

— Але він не може поїхати надто далеко від неї на випадок, якщо почнуться пологи.

— Хочеш, я відвезу тебе туди?

— Ні.

Вона зіперлася підборіддям на коліна, узяла пульт телевізора й почала перемикати канали.

— Може, хочеш поговорити про це? — запитала я ще через кілька хвилин.

Вона не відповіла, і через хвилину чи дві я здогадалася, що на цьому розмову завершено.

У четвер я зачинилася в кімнаті й зателефонувала сестрі. Ми спілкувалися декілька разів на тиждень. Тепер, коли між нами мінним полем не стояла моя сварка з батьками, стало простіше.

— Ти думаєш, це нормально?

— Тато казав, що коли мені було шістнадцять, я якось цілих два тижні з ним не розмовляла, а тільки щось бурчала. А я ж була доволі щасливою дівчиною.

— Вона навіть не бурчить. І видається абсолютно нещасною.

— Усі підлітки нещасні. Це в них стандартні налаштування такі. А ось коли вони веселі — треба бити тривогу, бо в них серйозні проблеми з харчуванням або вони вкрали помаду в крамниці.

— Вона вже три дні просто лежить на дивані.

— І що?

— Я думаю, щось сталося.

— Та їй же шістнадцять. Її батько навіть не знав про її існування та зіграв у ящик до того, як вона про нього дізналася. Мати вийшла заміж за якогось Виродка, і в неї з’явилися два брати, які, судячи з розповідей, більше схожі на малих Реджі та Ронні Креїв [22] Британські бандити, брати-близнюки. Існує книжка та декілька її екранізацій про їхнє життя. . Та вони ж навіть поміняли замки! Я б лежала на дивані не менш ніж рік, якби в мене було таке життя. — Тріна гучно сьорбнула чаю. — А ще вона живе з жінкою, яка носить блискучий зелений костюм зі спандексу на роботі в барі й називає це кар’єрою.

— Не зі спандексу, а з люрексу.

— Та все одно. І що, коли ти вже знайдеш собі нормальну роботу?

— Скоро. Мені просто спочатку треба розібратися із цією ситуацією.

— Цією ситуацією.

— Їй правда важко. Я співчуваю їй.

— А знаєш, чого важко мені? Бо ти обіцяла зрештою почати жити, а не жертвувати своїм життям заради кожного нікчеми та волоцюги, який зустрічається на твоєму шляху.

— Вілл не був нікчемою.

— А Лілі нікчема. Господи, Лу, ти ж навіть не знаєш її. Тобі треба сконцентруватися на тому, щоб жити далі. Розсилати резюме, заводити корисні знайомства, знайти свої сильні сторони, а не вхопитися за ще одне виправдання та поставити своє життя на паузу.

Я дивилася на небо над містом. У сусідній кімнаті бубонів телевізор. Потім я почула, як Лілі встала, пішла до холодильника й повернулася. Я заговорила тихіше:

— А що б ти робила, Тріно? Якщо до тебе приходить дитина чоловіка, якого ти кохала, і більше ніхто не хоче за неї відповідати? Ти б що, просто пішла?

Моя сестра на якийсь час задумалась. Таке бувало нечасто, тому я продовжила:

— А якби через вісім років Том із тобою посварився, байдуже чому, і з’їхав з глузду — як би тобі було, якби єдина людина, до якої він звернувся по допомогу, вирішила, що він завеликий прищ на язиці? Якби та людина просто пішла займатися своїми справами? — Я зіперлася головою об стіну. — Я просто намагаюся робити те, що вважаю правильним, Тріно. Просто дай мені час, добре?

Відповіді не було.

— Я почуваюся краще завдяки цьому. Я знаю, що допомагаю комусь.

Сестра так довго мовчала, аж я навіть запідозрила, що вона просто поклала слухавку.

— Тріно?

— Ага. Я, пам’ятаю, читала щось із соціальної психології — про те, що підлітки не люблять усіх цих розмов віч-на-віч.

— То що ж мені, через двері з нею говорити?

Колись я таки зможу поговорити з сестрою так, щоб не чути цих зітхань у стилі «Господи, як же набридло пояснювати для ідіотів».

— Ні, дурненька. Я кажу, що не треба намагатися з нею говорити — краще просто робіть щось разом.

У п’ятницю дорогою додому я зупинилася коло великого господарського супермаркету. Удома я ледь дотягла все до дверей — Лілі була саме там, де я й очікувала: розтяглася перед телевізором.

— Що це в тебе? — запитала вона.

— Фарба. Квартира трохи зачухана — і ти мені постійно говориш, що треба зробити яскравіше. Я подумала, що час позбутися цієї нудятини.

Вона не встояла. Я вдала, що чай займає всю мою увагу, а сама тишком дивилася, як вона потяглася, встала та підійшла до банок з фарбою.

— Ну, ці кольори не набагато веселіші. Тут же світло-сірий.