Джоджо Мойес - Після тебе

Лілі скорчила мені пику.

— Усі ваші з ним стосунки якісь химерні.

— Та ні. Це… це…

Раптом усе це стало занадто. Той дах, питання, косяк, спогади про Вілла. Ми наче намагалися створити його наново просто з повітря між нами: його усмішку, його шкіру, відчуття його обличчя. І я не була певна, що хотіла цього. Моя голова впала між колін. «Дихай», — казала я собі.

— Луїзо…

— Що?

— Він завжди планував туди поїхати? У «Диґнітас»?

Я кивнула. Повторювала собі лиш одне слово — намагалася вгамувати хвилю паніки, яка вже почала мене затоплювати. «Дихай».

— Ти намагалася його переконати?

— Він… він був упертий.

— Ви сварилися через це?

— До останнього дня.

Останнього дня. Нащо було це казати? Я заплющила очі.

Коли я зрештою змогла їх розплющити, Лілі уважно дивилася на мене.

— Ти була з ним, коли він помер?

Наші погляди зустрілися. Молодь наводить жах. У них немає меж. Вони нічого не бояться. Я вже бачила наступне питання в неї на губах, цікавість у її очах. Але вона, мабуть, була не така хоробра, як я думала, — вона відвела очі.

— То що, коли ти скажеш про мене його батькам?

Моє серце гучно забилося.

— Цього тижня. Я зателефоную цього тижня.

Вона кивнула й відвернулася від мене, щоб я не могла бачити її обличчя. Я дивилася, як вона знов затяглась, а потім різко кинула косяк униз крізь решітку драбини, підвелася й полізла у вікно. І не озирнулася.

Я почекала, доки повернеться контроль над ногами, і пішла за нею.

Я зателефонувала у вівторок в обід — тоді бар був майже порожній через одноденний страйк німецьких та французьких повітряних диспетчерів. Дочекалася, доки Річард вийшов до оптовиків, і пішла в зону очікування, де за останніми жіночими туалетами почала шукати в телефоні номер, який так і не змогла видалити.

Три гудки. Чотири. Мене на мить переповнило бажання негайно натиснути на «закінчити виклик».

Але потім почувся чоловічий голос зі знайомою манерою ковтати голосні звуки.

— Алло.

— Містер Трейнор? Це… це Лу.

— Лу?

— Луїза Кларк.

Запала коротка тиша. Я наче почула, як моє ім’я обвалило на нього лавину спогадів, і чомусь відчула себе винною. Останній раз я бачила його коло могили Вілла — передчасно постарів, постійно намагався вирівняти опущені горем плечі.

— Луїза. Господи… Це так… Як у вас справи?

Я трохи відступила, щоб пропустити Вайолет із її візком. Вона усміхнулася мені так, наче все розуміє, і вільною рукою поправила фіолетовий тюрбан на голові. Я помітила, що в неї на нігтях — крихітні британські прапорці.

— Усе добре, дякую. А ви як?

— О… ну, знаєте. Насправді, теж добре. Відтоді, як ми востаннє бачились, усе дещо змінилось, але… ну…

Він на мить втратив свою звичайну добродушність, і я майже передумала. Але, глибоко вдихнувши, продовжила:

— Містере Трейнор, я телефоную, бо в мене є до вас розмова.

— Я думав, Майкл Ловлер вирішив усі наші фінансові питання. — Його голос дещо змінився.

— Ні-ні, гроші тут ні до чого. — Я заплющила очі. — Містере Трейнор, у мене нещодавно була гостя, і я думаю, вам треба з нею зустрітися.

Якась жінка зачепила мою ногу своєю валізою на коліщатках і пробурмотіла вибачення.

— От, — продовжила я. — Про це непросто говорити, тому я просто візьму і скажу. У Вілла — дочка. Вона мене знайшла і хоче з вами зустрітися.

Тиша була довгою.

— Вибачте, ви не могли б іще раз повторити?

— У Вілла — дочка. Він не знав про неї. Він колись давно зустрічався з її матір’ю, ще в університеті. Але вона вирішила не казати йому про дитину. У нього дочка, і вона мене знайшла. Вона дуже хоче з вами познайомитися. Їй шістнадцять років. Її звати Лілі.

— Лілі?

— Так. Я говорила з її матір’ю. Думаю, що все це правда. Прізвище матері Міллер. Таня Міллер.

— Я… я не пам’ятаю такої дівчини. Але у Вілла було до чорта жінок…

Ще одна довга пауза, після якої знов почувся його голос — він дещо затинався.

— У Вілла… дочка?

— Так, ваша онука.

— І ви… ви правда думаєте, що вона його дочка?

— Я говорила з її матір’ю, чула її історію — тому так, я дійсно думаю, що вона його дочка.

— О… о Господи…

Я чула чийсь голос удалині: «Стівене! Стівене! Все добре?»

Ще тиша.

— Містере Трейнор?

— Вибачте. Просто… я трохи…

Я приклала руку до голови.

— Це страшенний шок, я знаю. Вибачте мені. Я просто не знала, як це краще сказати. Я не хотіла без попередження просто так приїздити до вас додому, якщо…