Джоджо Мойес - Після тебе

— Делла, — раптом згадала я.

— Саме так. Вони наче давно вже знайомі, але дитина та все таке для них стало справжнім сюрпризом. — Тато відкрив собі ще одне пиво. — Він наче щасливий. Думаю, добре, що в нього буде син або дочка. Буде на кому зосередити увагу.

Якась частина мене хотіла його засудити. Але я могла легко уявити, як йому хотілося створити щось хороше з усього, що сталося. Як йому хотілося будь-що видряпатися назад.

«Вони разом тільки через мене», — часто говорив Вілл.

— Як, гадаєш, він поставиться до Лілі?

— І гадки не маю, сонечко. — Тато на мить задумався. — Думаю, він буде щасливий. Це ж наче він отримає назад частинку свого сина, так?

— А місіс Трейнор?

— Я не знаю, дитинко. Я навіть не знаю, де вона зараз живе.

— Лілі… з нею непросто.

Тато вибухнув реготом.

— І хто це каже! Та ви з Тріною доводили нас до сказу своїми хлопцями, своїм вештанням ночами бозна-де, своїми розбитими серцями. Нарешті ти сама хоч щось із цього відчуєш. — Він знову засміявся та відпив пива. — Це хороші новини, сонечко. І я радий, що ти тепер не сама в тій своїй квартирі.

Травинка Тома нарешті видала щось схоже на крик пташки, і він засяяв від радості, переможно здіймаючи руку з травинкою в небо.

Ми підняли великі пальці, вітаючи його.

— Тату, — сказала я, і він повернувся до мене. — Ти ж знаєш, що я в порядку?

— Знаю, люба. — Він легенько вдарив мене по плечу. — Але хвилюватися — це моя робота. Я буду хвилюватися, аж доки не стану надто старий, щоб підвестися з крісла. — Він оглянув шезлонг. — А це може статися швидше, ніж мені б хотілося.

Ми поїхали майже о п’ятій. Усі махали нам у дзеркалі заднього огляду — тільки Тріна стояла, схрестивши руки на грудях та хитаючи головою.

Коли ми повернулися додому, Лілі зникла на даху. Я з того випадку більше туди не ходила: спочатку виправдовувалася, що навесні сходи надто слизькі через дощ і навіть не слід намагатись, а потім — що через усі ті горщики із засохлими рослинами мене замучить совість. Насправді ж мені просто було страшно. Сама лише думка про те, щоб туди піднятися, змушувала моє серце важко гупати. Мені було дуже легко згадати те відчуття світу, що зник під моїми ногами — наче хтось висмикнув з-під мене килимок.

Я дивилася, як вона вилазить на пожежну драбину у вікно, і крикнула їй повертатися за двадцять хвилин. Коли минуло двадцять п’ять, я почала хвилюватися. Я гукнула у вікно, але у відповідь почула тільки шум машин. За тридцять п’ять хвилин я з прокльонами почала вилазити через вікно в коридорі на пожежну драбину.

Стояв теплий літній вечір, і дах пашів теплом. Десь унизу місто по-недільному ліниво ворушилося дорожнім рухом. Багато де з відчинених вікон було чути музику. На розі вулиць гиготіли групки молоді. Звідкись здалеку пахло барбекю, яке хтось смажив на даху.

Лілі сиділа на перевернутому горщику з-під квітки та дивилась на Сіті. Я стала, спираючись спиною на резервуар з водою. Щоразу як вона схилялась ближче до краю, мене охоплювала хвиля паніки, і я намагалася її подолати.

Не треба було мені сюди підійматися. Я відчувала, як дах починає нахилятися піді мною, наче палуба корабля. Я повільно дійшла до залізної лави та опустилася на неї. Моє тіло точно знало, як це — стояти на краю. І яка неймовірно тонка межа відділяє твердь життя від одного поруху, який може все скінчити, — її можна виміряти найменшими одиницями, грамами, міліметрами, градусами. І від цього знання в мене на шиї волосся ставало дибки.

— Лілі, може, спустишся?

— Твої рослини засохли. — Вона шурхотіла пожухлим листям якогось куща.

— Я знаю. Я тут кілька місяців не була.

— Не можна дозволити рослинам помирати. Це жорстоко.

Я глянула на неї: вона жартує чи що? Але вона здавалася цілком серйозною. Лілі відламала гілочку та почала роздивлятися її мертву серцевину.

— Як ти познайомилася з батьком?

Я простягла руку до кута резервуара, намагаючись угамувати тремтіння в колінах.

— Я прийшла за оголошенням про роботу — доглядати його. І мене взяли.

— Хоч у тебе й немає медичної освіти?

— Саме так.

Вона задумалась щодо цього, жбурнувши гілочку в повітря. Потім підійшла до дальнього краю тераси і стала — широко розведені ноги, руки в боки. Просто якась худорлява амазонка.

— Він був красивим, правда ж?

Дах у мене під ногами хитався. Мені треба було вниз.

— Я не можу говорити про це тут, Лілі.

— Тобі що, правда страшно?

— Я просто хочу вниз. Будь ласка.