Джоджо Мойес - Після тебе

— Та тобі взагалі звідки знати? Я півжиття з нянечками. А коли народилися хлопці — ви взагалі відправили мене в пансіон.

— Я не могла з вами всіма впоратися! Я робила, що могла!

— Ти робила, що хотіла. А хотіла ти наново збудувати свою чудову родину — тільки без мене! — Лілі знов до мене повернулася. — Будь ласка? Хоч на трохи? Я обіцяю, я не буду завдавати клопоту, я буду допомагати.

Треба було відмовити. Я знала, що треба. Але я була страшенно зла на ту жінку. На якусь мить я відчула, що мушу зробити те, чого Вілл зробити не зміг.

— Добре, — згодилася я. — Збирай речі. Я почекаю внизу. — Повз мою голову пролетіло якесь створіння з «Лего», що безліччю шматочків упало коло моїх ніг.

Решта дня минула наче в тумані. Ми винесли коробки з моїми речами з вільної спальні та влаштували там їй кімнату або щось хоч трохи менш схоже на комору. Я повісила жалюзі, до яких довго не доходили руки, принесла лампу й вільну тумбочку. Купила розкладачку, яку ми разом занесли нагору сходами, а також стійку для одягу, нову пухову ковдру та наволочки. Їй ніби подобалося, що в неї є якась мета, і її зовсім не турбувало, що вона переїжджає до когось, з ким ледь знайома. Того вечора я з якимось дивним сумом дивилася, як вона розкладає свої речі у вільній кімнаті. Якою ж нещасною має бути дитина, щоб хотіти проміняти всю ту розкіш на кімнату, більше схожу на ящик із розкладачкою та хиткою стійкою замість шафи?

Я приготувала пасту, почуваючись дещо дивно через те, що є для кого готувати. Потім ми разом дивилися телевізор. О пів на дев’яту задзвонив її телефон, і вона попросила аркуш та ручку.

— Тримай. — Вона простягла мені аркуш. — Це мамин мобільний. І вона просить твій номер і адресу — на випадок чогось непередбачуваного.

Майнула гадка: як надовго вона надумала лишити Лілі в мене?

О десятій я, виснажена, сказала, що йду спати. Вона ще дивилася телевізор, сидячи по-турецькому на дивані та спілкуючись із кимось на своєму ноутбуці.

— Не сиди довго, добре? — У моєму виконанні це прозвучало якось фальшиво, наче хтось удає дорослого.

Лілі не відводила очей від телевізора.

— Лілі?

Вона підвела на мене очі, наче щойно помітила, що я взагалі тут.

— О, до речі, я хотіла сказати. Там була я.

— Де там?

— На даху. Коли ти впала. І то я викликала швидку.

Я раптом побачила її обличчя там, у темряві. Ті великі очі та бліду шкіру.

— Що ти взагалі там робила?

— Я знайшла твою адресу. Удома всі просто збожеволіли, і я вирішила дізнатися про тебе трохи більше, перш ніж говорити з тобою. Я прийшла сюди та побачила, що зможу піднятися на дах по пожежній драбині — а в тебе світилося. Я просто чекала, правда. Але коли ти піднялася на дах і почала вештатися по парапету, я раптом подумала, що налякаю тебе, якщо щось скажу.

— Таки налякала.

— Ага. Але я не хотіла. Я взагалі думала, що вбила тебе. — Вона нервово розсміялася.

Ми з хвилину сиділи в тиші.

— Усі думають, що я стрибнула.

Вона глянула на мене.

— Правда?

— Ага.

Якусь мить вона обдумувала це.

— Це через те, що сталося з татом?

— Так.

— Ти сумуєш за ним?

— Щодня.

Вона замовкла. Зрештою сказала:

— Коли в тебе наступний вихідний?

— У неділю, а що? — Я поринула кудись у свої думки.

— Може, поїдемо у твоє містечко?

— Ти хочеш поїхати у Стортфолд?

— Я хочу побачити, де він жив.

Я не стала казати татові, що ми приїдемо. Я взагалі не могла придумати, як казати такі речі. Ми припаркувалися коло нашого будинку, і я з хвилину думала над тим, як разюче будиночок батьків відрізняється від того, де мешкала вона.

Коли я сказала, що мама обов’язково вмовить нас залишитися на обід, Лілі вирішила купити квітів. Я була запропонувала купили гвоздики на заправці, та вона розлютилася — хоч навіть і не знала людину, якій хотіла купити квіти. Мені довелося везти її в супермаркет на іншому кінці міста, де вона обрала величезний букет фрезій, півоній та жовтцю. Заплатила за нього, звісно ж, я.

— Посидь тут хвилинку, — сказала я, вилазячи з машини. — Я їх попереджу, перш ніж ти зайдеш.

— Але…

— Просто роби, як я кажу. Їм потрібно трохи часу підготуватися.

Я пройшла стежкою через маленький сад та постукала у двері. Чути було, як у вітальні працює телевізор. Я уявила, як на дивані сидить дідусь, дивиться перегони та беззвучно ворушить губами в такт тупоту копит. Я згадала ті місяці, що я не приїздила сюди, бо думала, що мені тут більше не раді. Згадала, як забороняла собі згадувати цю стежку, мамині обійми, що пахнуть кондиціонером для білизни, і татів сміх.