Джоджо Мойес - Після тебе

Вона схилила голову, наче роздумувала, чи виконати моє прохання. А потім підійшла до парапету й роздумливо поставила ногу, наче збиралася заскочити на нього. Мене пронизало потом.

Вона повернулася до мене і широко всміхнулася, беручи сигарету. Потім попрямувала до пожежної драбини.

— Дурненька, ти не впадеш звідси вдруге. Не буває таких невдах.

— Ну, я б не дуже хотіла зараз перевіряти свою фортуну.

За декілька хвилин, коли мені вдалося повернути владу над ногами, ми спустилися на два прольоти й зупинилися коло мого вікна. Мене трусило надто сильно, щоб я могла залізти, тому я просто сіла на сходах.

Лілі закотила очі, чекаючи на мене. Потім збагнула, що я не можу поворухнутись, і сіла поруч. Ми були лише футів на десять нижче за дах, але тут були поруччя, а крізь вікно вже видно мій коридор — я знову змогла нормально дихати.

— Я знаю, що тобі треба. — Вона дістала косяк.

— Ти серйозно пропонуєш мені накуритися? На висоті четвертого поверху? Ти пам’ятаєш, що я недавно впала з даху?

— Це допоможе розслабитися.

Я не взяла.

— О Господи, ти що, претендуєш на звання найбільш правильної людини в Лондоні?

— Я не з Лондона.

Пізніше я ніяк не могла повірити в те, що шістнадцятирічна дівчина мною маніпулювала. Але Лілі була наче та крута особа зі школи, яку всі намагаються вразити. Тому перш ніж вона сказала ще щось, я взяла в неї куриво й невпевнено затяглася, намагаючись не кашляти, коли вдарило в горло.

— І взагалі, тобі ж лише шістнадцять, — пробурмотіла я. — Ти не маєш так чинити. Де ти це береш?

Лілі глянула над поруччям.

— Тобі він подобався?

— Хто? Твій батько? Не від самого початку.

— Це через інвалідний візок.

«Це через те, що він був схожий на Деніела Дей-Льюїса у “Моїй лівій нозі” [20] Актор, який зіграв паралізованого каліку, що не міг говорити. і страшенно мене лякав», — хотіла сказати я, але довелося б надто багато всього пояснювати.

— Ні, інвалідний візок був не найголовнішим. Він мені відразу не сподобався, бо був дуже… злий. А ще я його боялася. Тож за таких умов мені важко було йому симпатизувати.

— Я на нього схожа? Я ґуґлила фото, але мені важко зрозуміти.

— Колір волосся такий самий. Може, очі схожі.

— Мама каже, він був дуже красивий — і через це такий козел. Ну, не тільки через це. А коли я її дратую, вона каже, що я зовсім як він. «Господи, ти зовсім як Вілл Трейнор!» Вона завжди називає його Вілл Трейнор — ніколи «твій батько». Вона серйозно налаштована вдавати, що Виродок — мій батько, хоча всім ясно, що це не так. Наче думає, що, наголошуючи на тому, що ми родина, ми станемо родиною.

Я знову затяглась. У голові почало паморочитися. Якщо не враховувати одну вечірку в Парижі, то я вже багато років не курила трави.

— Думаю, мені б це принесло більше задоволення, якби не було жодної можливості впасти з цієї драбини.

Вона взяла в мене косяк.

— Господи, Луїзо, треба ж хоч іноді розважатися. — Вона глибоко вдихнула та закинула голову. — Він розповідав про свої почуття? Що він насправді відчував? — Вона знову затяглась і передала мені косяк. На неї наче це взагалі не діяло.

— Розповідав.

— Ви з ним сварилися?

— Частенько. Але й сміялися немало.

— Він закохався в тебе?

— Закохався? Я не знаю, чи правильно буде взагалі вживати це слово.

Я беззвучно ворушила губами, намагаючись підшукати потрібне слово. Я не знала, як пояснити дівчині те, чим ми з Віллом стали одне для одного. Як висловити те, що мене, мабуть, ніхто й ніколи не зможе зрозуміти так, як Вілл? Чи зможе вона зрозуміти, що втратити його для мене було наче отримати діру в тілі — болючу діру, яка постійно нагадує мені про втрату, яку нічим замінити?

Вона уважно подивилася на мене:

— Таки правда! Мій тато був у тебе закоханий! — Вона захихотіла.

Це слово було таким порожнім, таким сміховинним, з огляду на те, чим ми з Віллом насправді були одне для одного, що я, сама того не бажаючи, теж почала сміятися.

— Тато тебе хотів! Та це ж просто здуріти! Господи, в іншому Всесвіті ти могла б бути мені МАЧУХОЮ!

Ми дивились одна на одну, вдаючи жах, і цей факт між нами дедалі розростався, аж доки не оселився радісною бульбашкою мені в грудях. Я почала реготати — на межі істерики. Тим сміхом, від якого болить живіт і коли досить просто глянути на іншу людину, щоб нова хвиля реготу накрила з головою.

— Ви з ним спали?

Це питання вбило всі веселощі.

— Все, досить. Ця розмова стає якоюсь химерною.