Джоджо Мойес - Після тебе

Я скрикнула.

— Що за… — голос Донни.

— Чорт, треба забиратися звідси! — голос пораненого хлопця.

Я глянула назад. Нехай тільки Сем сідає в машину. «Будь ласка, сідай». Але Сема ніде не було. Ні, був — якась зелена купа на землі. Яскраво-зелена куртка на бетоні.

Усе завмерло.

Ні. Ні.

Машина зупинилася. Донна вискочила, я за нею. Сем не ворушився. Він лежав на землі — а навколо кров, багато крові. Пляма крові повільно росла навколо нього. Двоє стареньких швидко зникли за дверима. Дівчина, яка була нібито непритомною, кинулася тікати, немов вправний бігун. До нас і досі бігли чоловіки — уже по доріжці нагорі. У мене в роті з’явився присмак металу.

— Лу, хапай його!

Ми потягли Сема в машину. Він був страшенно важкий, наче навмисне опирався нам. Я тягла його за комір, за пахви. Дихалося важко й часто. Обличчя Сема зблідло, під напівзаплющеними очима з’явилися темні кола, наче він не спав років сто. Я вся була в його крові. Господи, яка ж вона гаряча! Донна заскочила в машину, намагаючись звідти затягти Сема всередину. У мене в горлі щось застрягло. Я тягла його та кричала: «Допоможіть! Допоможіть!» — наче тут був хтось, хто б міг нам допомогти.

Нарешті він у машині. Одна нога зігнута під дивним кутом. За нами ляснули двері.

Дзинь! Щось ударило у верхню частину машини. Я скрикнула та пригнулася. Промайнула думка: «Що ж це коїться? Отак я й помру? У цих старих джинсах? За декілька миль від квартири, де мої батьки сваряться з сестрою з приводу торта?» Поранений хлопець кричав — у голосі лунав жах. Раптом машина понеслася вперед, повертаючи праворуч. Чоловіки залишились ліворуч. Я побачила, як один із них підняв руку, та знову пригнулась, очікуючи пострілу.

— Чорт забирай! — почула я голос Донни, яка закладала крутий віраж.

Я підвела голову. Попереду було видно виїзд. Донна різко повернула ліворуч — машина мало не стала на два колеса. Дзеркало вдарилось об чиюсь машину. До нас хтось кинувся, але Донна знову повернула та натисла на газ. Збоку машину щось ударило — чийсь кулак. Нарешті ми вискочили на шосе, і натовп тих чоловіків відстав.

«Господи».

Донна ввімкнула синій світловий сигнал та почала щось передавати диспетчеру по рації. Я не розбирала слів, бо у вухах щось важко бахкало. У моїх руках було сіре обличчя Сема, вкрите потом. Очі скляні, не каже ні слова.

— Що робити? — крикнула я Донні. — Що робити?

Ми пролетіли кругову розв’язку, і вона на мить повернула до мене голову:

— Знайди поранення. Опиши мені його.

— На животі. Я бачу отвір. Два отвори. Тут багато крові. Чорт, дуже багато крові, — у мене всі руки були вкриті червоною блискучою кров’ю. Мені перебило дихання, я ось-ось могла зомліти.

— Луїзо, заспокойся. Візьми себе в руки. Він дихає? Спробуй намацати пульс.

Я намацала пульс і відчула полегшення.

— Пульс є.

— Я поки не можу зупинитися, ми не надто далеко відірвалися. Підніми йому ноги, зігни в колінах. Треба, щоб кров була якомога ближче до грудей. Сорочку розстебни — або розірви. Опиши мені рану.

Живіт, колись такий теплий та твердий на дотик, зараз нагадував суцільне червоне місиво. Я скрикнула.

— Господи…

— Луїзо, без паніки, ми майже приїхали. Чуєш мене? Треба затиснути рану. Давай, ти зможеш. Візьми з сумки пов’язки — знайди велику. Зупини кровотечу, добре?

Вона знову сконцентрувалася на дорозі, бо ми їхали проти руху односторонньою вулицею. Хлопчина на каталці ледь чутно лаявся, поглинений власним болем. Зустрічні машини слухняно давали нам дорогу, розсуваючись, наче хвилі. Вила сирена. У Лондоні завжди виє сирена.

— Лікаря швидкої поранено. Повторюю, лікаря поранено. Кульове поранення в живіт, — кричала Донна в рацію. — Прибуваємо за три хвилини. Готуйте реанімацію.

Я дістала з упаковки пов’язку та, змагаючись із дрижаками в руках, розірвала сорочку. Як таке може бути? Цей самий чоловік іще п’ятнадцять хвилин тому сварився зі мною! Як може бути, що такий сильний чоловік тане просто на очах?

— Семе? Ти мене чуєш? — Я стояла коло нього на колінах. Джинси просякла кров. Він розплющив очі, але погляд був спрямований кудись далеко. Я схилилася над його обличчям, і на мить наші погляди зустрілися. Здається, на секунду він мене впізнав.

Я взяла його за руку, як колись давно він брав мене.

— Все буде добре, чуєш? Все буде добре.

Він не реагував. Здається, він мене зовсім не чув.

— Сем? Подивись на мене, Семе.

Нічого.

Я знов опинилась у тій швейцарській кімнаті: Вілл відвертає від мене голову, і я його втрачаю.