Джоджо Мойес - Після тебе

Донна вдягла куртку.

Минулого разу, коли я тут була, — серцевий напад — ми знайшли потрібний під’їзд із четвертої спроби. Проїзд був закритий, і, поки ми шукали сторожа, щоб відімкнути, шукали потрібну квартиру, — пацієнт помер.

— Тільки за минулий місяць тут було дві стрілянини.

— Викликати поліцію? — запропонувала Донна.

— Немає часу.

Було лячно. Панувала дивна тиша, хоча на годиннику — ледь за восьму. У таких районах міста ще декілька років тому пізно ввечері діти каталися на велосипедах, крали цигарки та сміялися на вулиці — але зараз чи не всі вікна були забрані декоративними металевими ґратами, а жителі ще вдосвіта ховалися за подвійними дверима. Половина вуличних ліхтарів тут була постріляна, а ті, що лишилися, непевно мерехтіли, наче боялись і засвітитися як належить.

Сем та Донна щось тихо обговорювали, стоячи коло машини. Зрештою Донна відчинила пасажирські дверцята та простягла мені світловідбивну куртку.

— Одягни — ти йдеш із нами. Він вважає, що залишати тебе тут небезпечно.

— А чому б йому не…

— Так, ви двоє! Ви мене дістали! Я йду сюди, а ти з ним — туди. Ясно?

Я витріщилася на неї.

— Потім договорите. — На цьому вона пішла з ліхтариком у руці.

Я йшла за Семом бетонним проходом. Потім ми звернули в інший такий самий прохід.

— Сейвернейк-гауз, — пробурмотів він. — Звідки мені знати, який із цих будинків Сейвернейк? — Він натиснув на копку рації. — Диспетчере, дайте нам якийсь орієнтир. Тут на будинках немає табличок — ми не можемо знайти пацієнта.

— Пробачте, але на карті немає підписів будинків, — почувся дещо винуватий голос.

— Давай я піду туди? — Я показала вперед. — Зможемо перевірити три проходи. У мене є телефон.

Ми зупинилися внизу сходового колодязя. Тут смерділо сечею та старими упаковками з-під їжі. Тротуар потопав у тіні будинку. Звідкись здалеку чути було бубоніння телевізора, що натякало на присутність живих людей. Я очікувала почути стривожені голоси, якийсь шум, вібрацію повітря — щось, що привело б нас до постраждалого. Але було тихо. Моторошно тихо.

— Ні, будь поруч.

Я відчувала, що моя присутність турбує його. Може, мені було б краще піти, та не хотілося вибиратися звідси самій.

Сем спинився в кінці проходу, повернувся та похитав головою. Губи міцно стиснуті. По рації Донна повідомила:

— У мене пусто.

Тут почувся крик.

— Туди, — махнула я в бік звуку.

На іншому кінці освітленого слабкими ліхтарями майданчика ми побачили скрючену долі фігуру.

— Ось і він, — сказав Сем та кинувся туди.

Він якось говорив, що в його роботі швидкість має вирішальне значення. Лікарів швидкої цього вчать чи не на першому занятті: декілька секунд можуть коштувати комусь шансів на виживання. Якщо в пацієнта кровотеча, інсульт або інфаркт — ті декілька секунд можуть урятувати йому життя. Ми бігли бетонними доріжками, потім якимись брудними сходами, потім пожухлим газоном — до тієї фігури на землі.

Донна вже була поруч.

— Дівчина. — Сем поставив свою сумку. — Вони ж казали, хлопець.

Донна оглядала дівчину та прозвітувала диспетчерам.

— Саме так, молодий чоловік. До двадцяти. Зовнішність афрокарибська, — почулася відповідь диспетчера.

Сем вимкнув рацію.

— Може, вони щось не розчули. Іноді виклики більше схожі на гру в зламаний телефон.

Їй було років шістнадцять, волосся охайно зібране в косички. Судячи з усього, впала недавно. Обличчя навдивовижу спокійне. Цікаво, яке в мене було обличчя, коли він мене знайшов.

— Люба, ти мене чуєш?

Вона не ворушилася. Він перевірив зіниці, пульс та дихання. Усе наче в нормі. Якихось видимих ознак травм не було, але вона ніяк не реагувала. Він знов її повністю оглянув та зиркнув на якийсь прилад.

— Вона жива?

Сем глянув на Донну, потім на вікна навколишніх будинків. Порожні, неприязні.

— Тут щось не так, — тихо мовив він. — Я проведу тест на падіння руки, а ви біжіть заводьте машину. Якщо це те, про що я думаю, треба забиратися звідси.

— Пастка? На наркотики? — Донна кинула оком кудись мені за спину.

— Може. А може, перерозподіл районів впливу. Нам треба перевірити координати виклику. Мабуть, Енді Ґібсон [50] Соліст триб’ют-гурту «The Pink Floyd Show UK». саме тут знімав ті свої відео.

Я намагалася заспокоїти голос.

— А що таке тест на падіння руки?

— Я підніму їй руку та відпущу над обличчям. Якщо вона при тямі, то зупинить руку. Це рефлекс. Якщо хтось за нами зараз стежить, я не хочу, щоб вони зрозуміли, що ми здогадалися. Луїзо, удай, що йдеш по обладнання. Коли будеш біля машини — напиши повідомлення, і я проведу тест. Якщо коло машини хтось є, не відчиняй, просто повертайся сюди. Донно, готуйся, ти підеш після неї. Якщо ви обидві підете разом, вони зрозуміють.