Джоджо Мойес - Після тебе

— Слухай, — почала я, — я просто хочу пояснити… ми говорили про це… і… і ти дійсно мені подобаєшся. Просто я боюся.

— Лу, всі бояться.

— Ти нічого не боїшся.

— Боюся. Просто не того, що ти думаєш.

Він роздивлявся свої черевики. Підбігла Донна.

— Так, нам уже час.

Я стрибнула в машину.

— Я з вами. Візьму таксі звідти, куди ви зараз їдете.

— Ні.

— Будь ласка.

— Хочеш, щоб у мене побільшало проблем з начальством?

— Червоний другий, колоті рани, молодий чоловік. — Донна закинула свою сумку в машину.

— Луїзо, нам уже час.

Я відчувала, що втрачаю його. Він не дивився на мене. І голос — його голос чітко давав мені це зрозуміти. Я вилізла з машини, проклинаючи свою нерішучість. Донна схопила мене за лікоть та запхала на переднє сидіння.

— Та заради ж Бога, розберіться вже! — на протести Сема вона не звернула уваги. — Ти ж як ведмідь з перепою весь тиждень. Закинемо її додому дорогою.

Сем заліз спереду в інші двері та глянув у бік диспетчерського віконечка.

— З неї вийшов би чудовий спеціаліст із проблем у стосунках. — Його голос став жорстким. — Якби в нас були стосунки, звісно.

Мені двічі повторювати було не треба. Сем сів за кермо та глянув на мене так, наче збирався щось сказати, але передумав. Донна почала розбирати обладнання, і Сем завів машину та ввімкнув сирену.

— А куди ми їдемо?

— Ми — в Кінґсбері. Це за сім хвилин звідси з сиреною. А ти — на центральну вулицю у двох хвилинах звідти.

— У мене є п’ять хвилин?

— І довга прогулянка назад.

— Добре. — Тут я раптом усвідомила, що не знаю, що казати.

— Тут таке діло, — почала я. Сем клацнув указівник повороту та вискочив на дорогу. Гучно вила сирена, і мені доводилося кричати. Він приділяв максимум уваги дорозі та зрідка дивився на комп’ютер на приладовій панелі.

— Дон, що там?

— Можливо, ножові поранення. Два повідомлення. Молодий чоловік упав у сходовий колодязь.

— Може, зараз не найкраща можливість поговорити? — спитала я.

— Це зважаючи, що ти хочеш сказати.

— Річ не в тому, що я не хочу стосунків. Просто я заплуталася.

— Усі заплуталися, — втрутилася Донна. — Усі мужики, з якими я ходила на побачення, починають розповідь з того, що в них проблеми з довірою. Пробачте, мене тут немає.

Сем не відводив очей від дороги.

— Ти то називаєш мене козлом, бо вважаєш, що я сплю з іншими жінками, то не підпускаєш через те, що й досі маєш почуття до іншого чоловіка… Це надто…

— Вілла більше немає. Я впевнена. Але я просто не можу так раптово кинутись у стосунки, як ти. Я тільки починаю оговтуватися після всього того, і… я не знаю… я була просто розбита.

— Я бачив. Я ж тебе збирав.

— У будь-якому разі, ти дуже мені подобаєшся. Настільки, що якщо в нас нічого не вийде, мене знову відкине в ту діру, з якої я ледь вилізла. А я не знаю, чи зможу знову оговтатися.

— А чого б це в нас не вийшло?

— Якщо ти мене кинеш. Передумаєш. Не знаю. Ти ж вродливий. А якщо якась інша жінка впаде на тебе з даху і сподобається тобі? А може, ти захворієш. Або впадеш із мотоцикла.

— На місці за дві хвилини, — оголосила Донна, дивлячись у навігатор. — Я не слухаю вас, зовсім.

— Це може з будь-ким трапитися. І що ж, будемо сидіти цілими днями та боятися, що щось станеться? Так треба жити? — він так різко повернув праворуч, що мені довелося вхопитися за сидіння.

— Я й досі бублик. Я хочу знову стати булочкою. Правда хочу. Але я бублик.

— Господи, Лу, ми всі бублики! Ти що думаєш, я дивився, як рак забирає мою сестру, і не знаю, що кожного дня мого життя в мене серце краятиметься за неї, а ще більше за її сина? Ти думаєш, я не знаю, що ти відчуваєш? Є тільки один вихід — і я це знаю, бо бачу щодня. Жити. Кидатись у будь-що і не боятися синців.

— Добре сказав, — кивнула Донна.

— Я намагаюся. Ти й гадки не маєш, скільки я пережила!

Тут попереду з’явився знак «Кінґсбері», і ми проїхали під величезною аркою в темний двір. Сем зупинився та вилаявся.

— Чорт забирай, я забув тебе висадити.

— Не хотіла вас перебивати, — виправдалася Донна.

— Я вас тут тоді почекаю. — Я схрестила руки на грудях.

— Немає сенсу. — Він відчинив дверцята і схопив сумку. — Я не збираюся тут стрибати вище голови, щоб переконати тебе бути зі мною. Чорт, тут немає жодної таблички — він може бути де завгодно.

Я глянула на відразливий будинок із червоної цегли — тут не менш ніж двадцять сходових колодязів, і в жоден з них я б не радила нікому йти без охорони.