Джоджо Мойес - Після тебе

— Лілі!

— Та все нормально — вона сміялася, коли я їй сказала. — Лілі всміхнулася. — Так би тато сказав.

— Ну, — я трохи оговталася, — ти наче все владнала.

Вона глянула на мене.

— Ну не кажи так.

— Пробач. Просто… я сумуватиму.

— Ні, не сумуватимеш! — Її освітила яскрава усмішка. — Дурненька, я ж приїздитиму на свята і все таке інше. Я ж не можу постійно бути в Оксфордширі зі старими — я ж просто з’їду з глузду! Але це добре. Вона… вона реально мені як родина. І я не відчуваю, що це якось неправильно. Думала, буде дико, але ні. Лу, — вона обійняла мене, — ти ж завжди будеш мені другом! Ти як сестра, якої в мене ніколи не було!

Я теж обійняла її у відповідь та доклала зусиль, щоб мати радісний вигляд.

— І взагалі, тобі ж потрібно владнати своє життя, — вона вибралася з моїх обіймів, витягла з рота жуйку та обережно загорнула її в серветку. — Слухати, як ви з тим хлопцем зі швидкої займаєтеся сексом, — це капєц.

«Лілі їде».

«Куди їде?»

«Вона житиме з бабусею. Це так дивно. Я рада за неї. Вибач, я правда не хотіла постійно говорити про речі, пов’язані з Віллом, але мені просто більше немає з ким поділитися».

Лілі склала речі та радісно позбавила мою другу кімнату будь-яких ознак своєї присутності. Залишилися тільки репродукція Кандинського, розкладачка, пачка глянцевих журналів та порожня пляшечка з-під дезодоранту. Я відвезла її на вокзал, слухаючи невпинне торохтіння та намагаючись зберігати спокій. Там її зустріне Каміла Трейнор.

— Приїзди в гості. У мене класна кімната. У фермера навпроти є кінь — він казав, що я зможу їздити верхи. А ще там непоганий паб.

Вона підвелась навшпиньки та глянула на табло.

— Чорт, мій потяг. Де одинадцята платформа?

Вона з рюкзаком через плече кинулася крізь натовп — я тільки бачила, як миготять довгі ноги в чорних колготках. Мені заціпило. Вона побігла швидше, та раптом озирнулась, усміхнулась і махнула рукою. Волосся розлетілося по плечах.

— Лу, — крикнула вона. — Я ще хотіла сказати, що жити далі — ще не означає припинити любити мого тата. Він сам сказав би тобі те саме.

І все. Вона зникла в натовпі. І усмішка — як у нього.

«Лу, вона ніколи не була твоя».

«Знаю. Але вона надала моєму життю якоїсь мети».

«Лише одна людина може надати твоєму життю мети».

Я з хвилину роздумувала над цими словами.

«Зустрінемося? Будь ласка».

«Я на зміні сьогодні».

«Приїзди після зміни».

«Може, наступного разу. Я подзвоню».

Оце може мене добило. Перед моїм носом наче повільно зачинялися двері. Навколо човгали пасажири, а я так і стояла з телефоном у руках. І в мені щось ворухнулося. Можна повернутися додому та оплакувати ще одну втрату — а можна радіти раптовій свободі. І я зрозуміла: єдиний спосіб не залишитися покинутою — це жити далі.

Я повернулася додому, зварила собі кави та втупилась у сіру стіну. А потім узяла ноутбук.

Шановний містере Гопнік!

Це Луїза Кларк. Минулого місяця Ви люб ’ язно запропонували мені роботу, але я відмовилася. Звісно, я розумію, що вакансія вже, скоріше за все, зайнята, але я пошкодую, якщо не напишу Вам.

Я справді дуже хочу у Вас працювати. Якби дитина мого колишнього роботодавця не опинилась у біді, я б тієї ж миті прийняла Ваше запрошення. Я не звинувачую її, бо це було моє рішення і я справді хотіла допомогти їй. Але я б хотіла сподіватися, що якщо в майбутньому Ви знову будете шукати когось, то згадаєте про мене.

Я знаю, що у Вас багато справ, але я просто хотіла Вам це сказати.

З повагою,

Луїза Кларк

Я й сама не знала, що роблю, але це хоча б щось. Я натисла «Надіслати», і тієї ж секунди в моєму житті наче знову з’явилася мета. Я побігла у ванну, відкрила воду в душі, скинула одяг, плутаючись у штанях, і застрибнула під гарячі струмені. Намилюючи голову, я почала думати про майбутнє. Треба поїхати на станцію швидкої, знайти Сема і…

Подзвонили у двері. Я вилаялася та накинула рушник.

— З мене досить, — заявила мама.

Я ніяк не могла второпати, що це дійсно вона стоїть у мене на порозі з великою валізою. Я щільніше закуталась у рушник — з волосся й досі крапало на килим.

— Чого досить?

Вона ввійшла та зачинила за собою двері.

— Досить твого батька. Він дорікає мені за все, що я роблю. Я просто хочу трохи часу для себе — а він вважає мене чи не повією! Так що я сказала йому, що поїду сюди — влаштую собі перерву.

— Перерву?

— Луїзо, ти навіть уявити не можеш! Він бубонить і бубонить без упину! А я теж не залізна! Усім можна змінюватись — а мені ні?