Джоджо Мойес - Після тебе

Я наче раптом стала учасницею бесіди, що триває вже не одну годину. Десь у барі.

— Коли я почала вивчати феміністичну свідомість, мені здавалося, що все це дещо перебільшене. Патріархальний контроль над жінками — та ще й на підсвідомому рівні? Це занадто. Але насправді все набагато гірше. Твій батько просто не може уявити, що я можу бути кимось поза спальнею та кухнею!

— Ох…

— Що, занадто відверто?

— Є трохи.

— Поговорімо за чаєм. — Мама пройшла в кухню. — До речі, так дійсно краще. Хоча, може, сірий — і не найкращий вибір. Занадто вже блідий. А де чайні пакетики?

Мама сиділа на дивані та студила чай, виливаючи на мене свій розпач. Я намагалася не думати про час. За півгодини Сем починає зміну. Звідси до станції швидкої двадцять хвилин. Але тут мама щось вигукнула та затулила вуха руками, і я зрозуміла, що сьогодні точно вже нікуди не поїду.

— Знаєш, як це душить, коли тобі постійно кажуть, що ти ніколи не зможеш змінитися? Ніколи, до кінця свого життя! Бо ніхто не хоче, щоб ти змінювалася! Знаєш, як жахливо застрягнути в такій ситуації?

Я енергійно закивала. Я знала. Хто-хто, а я точно знала.

— Я думаю, що тато не хотів би, щоб ти так почувалася. Послухай, я…

— Я навіть запропонувала йому піти у вечірній коледж. Узяти якийсь цікавий йому курс — реставрація антикваріату чи малювання з натури. Я ж навіть не проти, якщо він буде роздивлятися там голих натурниць! Я думала, ми зможемо вдвох розвиватися. Саме такою дружиною я намагалася бути. Дружиною, яка не забороняє роздивлятися голих жінок, якщо це заради мистецтва. Але він лише каже: «Нащо воно мені треба?» Наче це в нього клята менопауза! Тараторить лише про ті кляті неголені ноги! Господи, який же він лицемір! Знаєш, яке в нього самого волосся в носі, га?

— Н-ні…

— А я тобі розкажу! Він міг би тарілки ним витирати! Я вже п’ятнадцять років кажу підстригти його, а він поводиться, як дитина! «Ти щось маєш проти?» Певно що ні! Бо це частина його, він же людина! Усе це волосся в носі! А ось якщо в мене ноги не схожі на дитячий зад, то він поводиться так, наче я заросла, як Чубакка!

За десять хвилин шоста. Через півгодини Сем виїжджає на чергування. Я зітхнула та загорнулась у рушник.

— І… скільки ти плануєш тут жити?

— Ну, я не знаю. — Мама ковтнула чаю. — Обід дідусю приносять із соціальної служби, так що мені тепер не треба постійно бути вдома. Може, лишусь на декілька днів. Ми ж непогано провели час минулого разу, еге ж? Можна завтра завітати в туалет до Марії. Як було б чудово!

— Так, чудово.

— Ну добре. Я ляжу на вільному ліжку. Де в тебе вільне ліжко?

Щойно я підвелася, знов подзвонили у двері. Я відчинила, очікуючи побачити якусь доставку піци. Натомість побачила Тріну з Томом. А за їхньою спиною — батька з руками глибоко в кишенях, наче в непокірного підлітка.

Сестра й не глянула на мене, а пройшла повз.

— Мамо, це просто смішно! Ти не можеш утекти. Тобі що, чотирнадцять років?

— Я не тікаю, я просто хочу трохи свободи, Тріно.

— Ось що я скажу. Ми всі зараз тут сядемо — і ніхто не зрушить з місця, доки ми не владнаємо це. Лу, ти знаєш, що тато спав у фургоні?

— Що? Ти мені не сказала, — повернулася я до мами.

— Та ти ж і слова не дала мені сказати. — Вона підняла голову.

Тато з мамою одне на одного не дивилися.

— І мені взагалі нічого сказати твоєму батькові, — додала мама.

— Сідайте. Обоє, — гиркнула Тріна.

Вони обмінялися сердитими поглядами та попрямували до дивана. Тріна подивилася на мене.

— Так, давайте зробимо чаю й розберемося з цим усім як одна родина.

— Хороша ідея. — Я вхопилася за свій шанс. — Молоко в холодильнику. Чай отам. Будьте як удома. А я повернуся за півгодини, — і вскочила в джинси та майку, вхопила ключі від машини й вилетіла з квартири раніше, ніж хтось устиг мене зупинити.

Щойно я завернула на паркінг коло станції, як побачила його. Він із рюкзаком через плече йшов до машини швидкої. У мене в грудях щось урвалося. Його тіло було таким солодко-міцним… а ті м’які риси його обличчя… Він повернувся, і хода його трохи сповільнилася, наче я була останньою людиною, яку він очікував тут побачити. За мить він знову розвернувся та відчинив задні двері машини.

Я швидко підійшла до нього.

— Ми можемо поговорити?

Він підняв кисневий балон, наче це був якийсь лак для волосся, та закріпив у тримачі.

— Звісно. Але іншим разом — мені вже час.

— Це терміново.

Його обличчя ніяк не відреагувало, і він нахилився за пачкою марлевих бинтів.