Джоджо Мойес - Після тебе

Він дав мені ключі. Я взяла сумку, наче то моя власна, і швидко пішла в бік машини. Виникло відчуття, що за мною стежать невидимі для мене люди. Серце калатало просто у вухах. Я намагалася не видавати страх обличчям і йти спокійно та цілеспрямовано.

Луна від кроків безлюдним проходом. Іти страшенно далеко. Коли я зрештою побачила машину, мені стало легше. Я дістала ключі, відімкнула машину та хотіла залізти всередину. Раптом із темряви почулося:

— Міс…

Я озирнулася — нікого.

— Міс… — із-за бетонного стовпа вийшов молодий хлопчина. Біля нього — ще один, у капюшоні, що затуляв обличчя.

Я позадкувала на крок, до сумки. Серце сильно билося.

— Їй уже допомагають. — Я говорила спокійно. — Наркотиків тут немає. Відійдіть. Обидва.

— Міс, він коло контейнерів. Вони не хотіли, щоб ви допомагали. Сильна кровотеча, міс. Через це сестра Емека там прикидається — щоб відволікти вас. Щоб ви поїхали.

— Що? Про що ти?

— Він коло смітників. Допоможіть йому, міс.

— Де ті смітники?

Тут хлопець стомлено озирнувся, а потім раптово зник. Я кинула оком навкруги, намагаючись зрозуміти, що відбувається. З-за гаражів визирав край яскраво-зеленого контейнера для сміття — мабуть, воно. Я пройшла по доріжці в тіні — мене не було видно з головного майданчика. Потім побачила смітники за огорожею та чиїсь ноги в спортивках, просякнутих кров’ю. Верхня частина його тіла була під баком, і мені довелося присісти поруч. Хлопець повернув до мене голову й тихенько застогнав.

— Ти чуєш мене?

— Вони мене дістали.

На його ногах були дві рани, з них сочилася липка на вигляд кров.

— Дістали…

Я схопила телефон та набрала Сема:

— Я коло смітників, праворуч від тебе, — заговорила я тихим голосом. — Приходьте сюди. Швидко.

Я бачила його — він повільно роззирнувся, доки не знайшов мене очима. До нього підійшли двоє старих — добрих самаритян, мабуть. Вони стали розпитувати Сема про дівчину, на обличчях — занепокоєння. Він обережно накрив ковдрою акторку та сказав, щоб вони залишилися поряд із нею, а сам пішов із сумкою в машину — начебто по обладнання. Донни з ним не було.

Я розкрила сумку, яку взяла з собою, знайшла марлеву пов’язку та наклала на рану на нозі. Кров не зупинялася.

— Допомога зараз буде. Ми заберемо тебе у швидку, — я говорила, як акторка з поганого фільму, але більше жодні слова в голову не лізли. « Давай же, Семе».

— Заберіть мене звідси, — застогнав хлопець.

Я накрила долонею його руку, намагаючись не нервувати. « Давай же, Семе. Де, в біса, ти подівся?» Раптом почувся звук двигуна швидкої — вона їхала до мене на чималій швидкостіповз гаражі. Машина зупинилася коло мене, і з дверей вискочила Донна.

— Допоможи мені затягти його, — сказала вона, — забираймося звідси.

Часу вкладати його на ноші не було. Я вже чула кроки — до нас бігли люди. Багато людей. Ми на руках затягли хлопця в задні двері, Донна зачинила їх — і ми кинулися до кабіни. Я скочила всередину. Серце калатало в грудях — я заблокувала свої дверцята. Згори до нас бігли чоловіки з чимось у руках. Пістолети? Ножі? Ноги перетворилися на желе. У вікно я побачила, що через майданчик до нас поспішає Сем — він дивився вгору і теж їх бачив.

Донна побачила перша: пістолет у руках чоловіка. Вона вилаялася та ввімкнула задню передачу, об’їжджаючи гараж і прямуючи до Сема просто газоном. Він продовжував іти вперед. Я бачила його зелену форму в дзеркалі.

— Семе! — закричала я у вікно.

Він глянув на мене, потім на них.

— Залиште швидку в спокої! — крикнув він чоловікам. — Назад! Ми просто робимо свою роботу.

— Ні, Семе, тільки не зараз… — пробурмотіла Донна.

Чоловіки продовжували бігти, намагаючись знайти найкоротший шлях до машини. Вони насувалися, наче хвиля. Один запросто перескочив через парапет і опинився на цілий марш сходів нижче. У мене коліна дрижали — так я хотіла опинитися якнайдалі звідси.

Сем і далі йшов уперед. Він підняв руки.

— Хлопці, не чіпайте швидкої. Ми просто приїхали допомогти. — Він говорив спокійно й упевнено. Жодного страху в голосі, на відміну від мене.

У дзеркало я побачила, що чоловіки вже не бігли, а йшли. «Дякувати Богу», — промайнула думка десь далеко. Позаду стогнав хлопець.

— Усе. — Донна висунулась у вікно. — давай, Семе, в машину. Поїхали. Ми..

Бах.

Звук прорізав повітря та відбився луною від стін. Моя голова наче вибухнула тим звуком. І потім знову:

Бах.