Джоджо Мойес - Після тебе

Телефон знову задзижчав у кишені. Ще одне повідомлення:

«Ти де? Мама хвилюється».

Я глянула: 10: 48 вечора. Не може бути, що це я вранці відвезла Лілі на вокзал. Написала:

«Я в міській лікарні. Стався нещасний випадок. Я ціла. Подзвоню, коли щось з’ясується».

Палець завис над кнопкою, і за мить я натисла.

А потім заплющила очі й почала молитися.

Я отямилася від звуку дверей, що відчинилися. Мама швидко йшла коридором, перекинувши своє улюблене пальто через руку. Її друга рука вже простягалася мене втішати.

— Що, в біса, сталося? — Тріна йшла за мамою і тягла за руку Тома в піжамі, на яку він накинув куртку. — Мама сказала, що без тата не поїде, так що і я вже тут.

Том сонно помахав мені рукою.

— Ми не знали, що з тобою! — Мама сіла поруч та уважно подивилася мені в очі. — Чому ти нічого не написала?

— І що, в біса, відбувається?

— У Сема стріляли.

— Що? Це у твого лікаря?

— Як стріляли? З пістолета? — не могла второпати Тріна.

Тут мама побачила мої джинси та шоковано повернулася до тата.

— Я була з ним.

Вона затулила рот рукою.

— Ти в нормі? — а потім, побачивши щось подібне до стверджувальної відповіді в моїх очах: — А він?

Усі четверо стояли поруч із шокованими обличчями. Мені раптом трохи полегшало.

— Не знаю, — відповіла я, і тато загорнув мене в обійми. Я розридалася.

Я і моя родина — ми сиділи на тих пластикових стільцях декілька років. Ну, може трохи менше. Том заснув у Тріни на колінах — у цьому освітленні його обличчя здавалося дуже блідим. Уві сні він обіймав свого плюшевого кота. Я сиділа між мамою і татом, і подекуди хтось із них брав мене за руку, гладив по щоці чи казав, що все буде добре. Я притулилася до тата і тихо плакала, а мама витирала мені сльози носовичком. У неї завжди були носовички. Іноді мама обходила лікарню та приносила нам гарячі напої.

— Ще рік тому вона б ні за що не пішла сама, — зауважив тато, коли мама вперше пішла по чай. Чи в його голосі сум, чи захоплення, я не розібрала.

Говорили мало — не було про що. У моїй голові колами ходили ті самі слова: аби тільки був живий. Аби тільки був живий. Аби тільки був живий.

Катастрофа забрала все зайве, весь той непотріб, «чи повинна я» та «а якщо». Я хотіла бути з Семом. Я раптом абсолютно чітко це усвідомила. Я хотіла відчувати його обійми, слухати голос, сидіти з ним у машині швидкої. Їсти його салати з того, що він виростив на городі. Хотіла відчувати, як його теплі оголені груди спокійно здіймаються поруч зі мною вві сні. Чому, чому я не сказала йому цього? Нащо я стільки часу згаяла на дурниці?

У дальшому кінці коридору з’явилася мама з картонним тримачем для стаканчиків у руках. Одночасно відчинилися двері операційної — вийшла Донна в закривавленій формі і провела рукою по волоссю. Я встала. Вона спинилася коло мене. Обличчя серйозне, очі червоні та втомлені. Я мало не знепритомніла. Вона глянула мені в очі:

— Міцний, як старі чоботи, чортяка.

Я шморгнула носом, і вона взяла мене за руку.

— Ти молодець, Лу. — Я зітхнула. — Ти молодець.

На ніч Сема лишили в реанімації, а вранці перевели в палату з посиленим доглядом. Донна зателефонувала його батькам, а також обіцяла пізніше заїхати до нього додому, щоб погодувати тварин. Ми всі разом зайшли до нього десь після півночі, але він спав із кисневою маскою на й досі сірому обличчі. Я хотіла підійти ближче, але боялася його торкнутися через купу трубок та датчиків.

— Він точно одужає?

Донна кивнула. До ліжка тихо підійшла медсестра та перевірила пульс і крапельниці.

— Пощастило, що пістолет у них був старий. Зараз багато в кого напівавтоматичні — тоді точно кінець. — Вона потерла очі. — У новинах, мабуть, покажуть, якщо нічого більш цікавого не сталося. Хоча на тлі того, що інша бригада розбиралася з убивством матері та дитини на Атена-роуд, про нас можуть узагалі забути.

— А ти що? Продовжуватимеш?

— Що продовжуватиму?

— Працювати на швидкій.

У неї було таке обличчя, наче вона не зрозуміла запитання.

— Звісно, це ж моя робота. — Вона поплескала мене по плечу. — Тобі треба поспати. Він не отямиться до завтра — це точно. Він на 87-відсотковому розчині фентанілу.

Я вийшла в коридор — батьки чекали на мене. Я кивнула. Тато взяв мене за руку, а мама обійняла.

— Ну, ходімо додому, люба. Тобі треба перевдягтися.

Виявляється, що в начальника є особливий тон для людини, яка декілька місяців тому не вийшла на роботу через те, що впала з п’ятого поверху, а тепер просить підмінити її через те, що її чоловік (або не чоловік) отримав дві кулі в живіт.